“–А-АЕ-И, Е-И-ИА–ИХ!”

1. Брат стругацький оперся колiном на мiй шлунок, налягаючи на печiнку i жовчний мiхур, звiвся на рiвнi ноги, дiстався до горла i, залишаючи в ротi смак кислого яблука, екаючи, вилiз назовнi. З моїх губ ще звисала жовта, густа i гiрка слина, а тiло вже вкрилося гидким холодним потом. Волосся злиплося докупи, i голова вiд того здавалася дуже маленькою, нiби стиснута купальною шапочкою. Стираючи теплу пiну iз рота, я провiв рукою по розкуйовдженiй бородi. Недавно акуратно пiдрiвняв її до елегантної тримiлiметрiвки, але зараз на дотик вона нагадує стару розтрiпану щiтку, якою до того ж щойно вимили готельний коридор. Борода чомусь здавалася чужою.

Огледiвся. Викладена дешевою плиткою пiдлога, два облуплених рукомийники i стiльки ж забитих, очевидно, унiтазiв, майже по вiнця повних фекалiями. В одному з них розпливалися тлiннi останки мого брата стругацького. Пригадав, як над ранок мене вигнала iз задушливої кiмнати спрага i як я добирався до туалету довгим до безконечностi готельним коридором.

Разом з тим прийшли усi iншi спогади про події минулої ночi. Спогади були яскравi, але непевнi. Не тому, що зраджувала пам’ять, просто саме слово “подiї” до того, що вiдбувалося уночi, має дуже мало стосунку.

Минула нiч пройшла за всiма ознаками драми часiв класицизму – iз єднiстю часу, простору та дії. Цiлу нiч (мiсяць, рiк, пiвтора року, вiчнiсть?) я, вирячивши очі, просидiв у готельному номерi, i єдиним, хто мiг втрутитися в перебiг сюжету, був мiй несподiваний сусiда по кiмнатi. Але вiн нишком вийшов кудись посеред ночi i бiльше, здається, не з’являвся. Але нi. Потiм вiн ще раз прийшов - забрати валiзу.

Попри свою фантасмагоричнiсть, мої видiння стосувалися лише одного конкрентного мiсця, одного конкретного часу, однiєї конкретної дiї – мого непорушного сидiння у безодні листопадової ночі посеред порожньої кімнати, стіни якої раз у раз зникали, а весь довколишній простір заповнювали звуки, запахи, видіння та інші гості. Спроба вирватися геть з павутини цього свiту була важкою, все тiло горiло, пересохлi губи трiскалися, язик став шершавим. Коли заболiли втомленi очi, я заплющив їх i заглибився в себе і вглиб часу, поки не набрiв на густу перепону з води i туману, за якими, як я здогадувався, заховалося найважливiше. Дощ роздавав ляпаси налiво й направо, пiдштовхуючи мене й моїх братiв до гори. Тепла вода обiймала нас за колiна, нiби просила пробачення за неминуче.

Я отямився вiд того, що вода дiйсно облизала менi п’яти. Один з унiтазiв не витримав i виплюнув iз себе на кахлi смердючу воду. Рятуючись вiд потопу i смороду, я вивалився у коридор. Щось невловимо змiнилося у готельному iнтер’єрi. Може, це ранкова сiрiсть залила коридор, бо не могли ж за якусь нiч так вилиняти стiни, полущитися пiдлога та вицвiсти килимки. Мiсто за вiкном здавалося брудним i ще бiльше чужим.

Клямка дверей до мого номера пiддалася напрочуд легко. Я не ввiйшов, а упав у кiмнату, де мене вже, виявляється, чекали. Рiзкий удар пiд колiна – i я полетiв би на пiдлогу, якби хтось завбачливо не пiдхопив мене за лiктi. З вивернутими вгору руками, на напiвзiгнутих ногах – у такiй позi я застиг на той час, поки хтось невидимий умiло лазив по моїх кишенях. Вийняте з бiчної кишенi репортерське посвiдчення за мить перестало бути моїм. Чиїсь руки поклали його на стiл, де вже лежали мої ключi, записники, диктофон, паспорт та решта мотлоху з сумки. Поруч з усiм цим добром я побачив, скосивши погляд, пару чоловiчих рук. Коли мене звiльнили, я впав на стiлець навпроти iронiчного вусатого чоловiка з хитрим поглядом.

– Де другий? – чи то мене, чи то двох гевалiв у мiлiцейський формi, що, вiдпустивши мене, залишилися стояти бiля дверей, запитав вусань.

– Я журналiст, я працюю у вiдомiй газетi. Сталася якась помилка. Я тут у вiдрядженнi. Тобто був у вiдрядженнi, зараз – у вiдпустцi. Ви можете зателефонувати до редакції i переконатися, що я – це дiйсно я. А краще я сам передзвоню. Дайте менi телефон.

Моя тирада не справила на присутнiх жодного враження. Я поволi обдивлявся навколо, дивуючись зі змiн у готельному номерi. Якби не знайомий шиферний дашок за вiкном, я подумав би, що втрапив не туди. Це, до речi, й пояснило б такий негостинний прийом. Але цей дах прибудови – мiй шлях для раптової втечi i тимчасовий притулок для загадкової течки з таємничим порошком – не давав пiдстав засумнiватися. Вiкно було щiльно зачинене, я ще раз уважно глянув на стiл – до папки, здається, мої гостi ще не дісталися. Мимохiдь глянув у дзеркало, яке невiдь-звiдки взялося у кутi кiмнати, i переконався, що iз зачiскою й бородою у мене й справдi не все гаразд.

– Вiдрядження... Вiдпустка, – мiлiцейський начальник нiби смакував цi незнайомi йому слова. – Так ти вiдпочиваєш чи працюєш? I де другий? Учора вас бачили вдвох.

– У мене був сусiда у номерi, – раптом здогадався я. – Але я про нього зовсiм нiчого не знаю. Вiн зник десь посеред ночi.

Мої слова так розвеселили ментiв бiля дверей, що одному з них вiд реготу аж злетiв з голови темно-синiй кашкет. Мiлiцейська шапка покотилася по пiдлозi i зупинилася бiля мене. Кокарда на ній була незвична. Я навiть вирiшив, що мене затримали не мiлiцiонери, а представники вiйськово-повiтряних сил, очевидно, як парашутиста-диверсанта. Принаймнi пара крил на емблемi цих дивних правоохоронцiв говорила на користь такого припущення. Придивившись, я помiтив мiж гiгантськими крилами дистрофiчну фiгурку якогось чоловiчка з мечем у руцi. Неоковирний архангел був зображений на фонi велетенської земної кулi. На мене знову наповзло вiдчуття нереальностi всього того, що тут вiдбувається.

Я стулив повiки, i перед очима знов замиготiли кадри нiчних фантасмагорiй, знов, як тодi, я не мiг зрозумiти, де “сон”, де “не-сон”, я почувався то актором театру абсурду, який сидить в очiкуваннi Годдо, то склеротиком, що, не зробивши закладки, намагається вiднайти сторiнку, на якiй зупинив своє читання вчора. Я здригнувся, коли прочинилися дверi.

У супроводi ще двох “архангелiв” у кiмнату зайшов Раста, зустрiти якого я хотiв би за iнших обставин. Його грубо посадили на крiсло поруч мене.