“…НА ЗАХІД…”

1. "...тож нарештi я вирiшив отямитися i просто трохи пожити листопадом. Листопадом, який вiн є. Без жодних стороннiх домiшок. I це – ще одна причина цiєї мандрiвки на Захiд.

Продовження подорожi слухайте завтра, як завжди, о цiй порi – на радiо Сайленс!".

Я закiнчив говорити, вимкнув мiкрофон i, натиснувши “рlay” на сi-дi, випустив у ефiр “Deep forest”, що найкраще пасував до довколишнiх пейзажiв. Потiм вийшов iз автомобiля i роззирнувся. На перевалi вже була зима. Ми унизу давно забули, як земля має виглядати взимку. Часом здавалося, що зима, снiг, мороз – такi самi вигадки, як i все iнше, що нам показує ТБ i про що пишуть газети.

Але щойно я також навмисне злукавив перед своїми слухачами. Бажання просто пожити настроєм безлистяної осенi не спровокувало би мене навiть на те, щоб вийти за порiг свого дому. Справжнiх причин цiєї мандрiвки, яка водночас є i втечею вiд когось, i гонитвою за кимось, дуже багато, але жодна з них не є породженням емоцiй.

Коли я замкнув дверцята викраденого у Станiславi авта, таймер на вибуховому пристрої почав вiдлiчувати годину у зворотному напрямку. Шiстдесяти хвилин мало би бути цiлком достатньо. Я сподiвався, що мої переслiдувачi не бавляться в американськi кiна i серед них не виявиться того всюдисущого героя, який завжди в останнiй момент встигає розiмкнути контакти на бомбi.

Iз заснiженої гори я спустився на широкому клапті картону, який витягнув iз багажника разом iз вiничком для замiтання слiдiв. Правда, вiник менi так i не знадобився. Тут на горi наст так затвердiв, що моє худорляве тiло не хотiло провалюватися в снiг. Я йшов ледь торкаючись ногами поверхнi снiгового океану, цiєї безоднi застиглої води, яка накрила смерiчник до самого верху. Збоку я, напевно, нагадував Iсуса.

У двері будинку Грибоєдова я постукав саме тiєї митi, коли на перевалi стався вибух. Сполоханi ворони з карканням здiйнялися з дерев довкола лiсової хатини. Було чути, як десь угорi почала сходити лавина. Юра Грибоєдов був уже обкурений (взимку вiн зазвичай користується висушеним грибним порошком) i сприйняв мою появу доволi спокiйно.

– Чую, чую, не треба так гримати, – Грибоєдов, мабуть, не здивувався б навiть тодi, якби обабiч мене стояли два янголи з вiялами зi стодоларових купюр, з моїх нiздрiв йшов би дим, а на чолi в мене з'явилося б третє око.

– Третє око не на чолi, а в тобi, – раптом сказав Грибоєдов і подивився на мене крiзь щiлини у припухлих, червоних повiках. Потiм нарештi звiльнив прохiд, вiдступивши в тiсний коридор i ледь увiпхавши в якусь нiшу свої масивне, опецькувате тiло. Якщо я за якусь хвилину спитаю у Юрка, чому вiн щойно говорив про третє око, вiн не згадає, що так вiдповiв на моє нiме зауваження, а просто буркне: "Подумалося..." .

Упавши на диван, що стояв посеред кiмнати, подушки якого були напханi травами (переважно, звичайно, коноплями), я розпростер руки i ноги i вiдчував, як в моє втомлене тiло входить домашнє тепло. Я дивився на безлад у хатi i дивувався з того, як впевнено рухається у цьому розгардiяшi Грибоєдов, знаходячи потрібні йому речі майже наослiп через розпухле обличчя й заплилi очi. Вiн не робив зайвих рухiв, кожен його жест чiтко потрапляв у цiль, здавалося у нього прозрiли пальцi.

– То ти кажеш, третє око десь в районi середнього вуха? – я спитав будь-що, щоб тiльки розрухати Грибоєдова, який пiд кайфом вiдчутно гальмував.

– Третє око – херня, – Грибоєдов говорив до мене, не розплющуючи очей, але на носа чомусь почепив окуляри, тож тепер на його повному, опухлому, i вiд того нiби розмитому обличчi з'явилася хоч одна чiтка геометрична фiгура. – Головне, хто у тебе сидить на монтажнiй лiнiйцi. Оператору що? Вiдзняв сюжетець: усе без розбору, вiд початку i до кiнця, вiд альфи, так сказать, до омеги, увесь цей алфавiт, з якого тому, хто монтує, треба скласти словечко, таке позакрученiше, щоб не нудно було чоловiчковi, щоб згадати було що...

– Не догнав.

– На – читай...

Грибоєдов не обертаючись сягнув рукою позаду себе i з-помiж накиданого на якiйсь полицi лахмiття витягнув товстий, пошарпаний зшиток i кинув його менi на колiна. Я вже й забув, коли востаннє тримав у руках справжню книжку, таку, як оця: у двоколiрнiй обкладинцi, з важким для читання шрифтом, без iлюстрацiй i яскравої реклами. Дизайн i оформлення просто нiякi, якщо порiвнювати з сучасними газетами. Дивуюся з тих, хто колись купував такий товар. А ще бiльше – з тих, хто витрачав свiй час та грошi на випуск такої неконкурентноспроможної продукцiї.

Досвiдченим оком журналiста я оцiнив стиль перших фраз i гидливо скривився. Потiм глянув на заголовок. Словосполучення "Суб'єктивна хронологiя" змусило мене на деякий час замислитися над тим, яка iз газет спецiалiзується зараз на цiй тематицi. Пригадати так i не вдалося. Але не сумнiваюся, що в першому-лiпшому газетному супермаркетi знайшлося б щось подiбне, тiльки значно привабливiше; якась газетка, у якій журналiсти ясно i доступно загальновживаною мовою переказали б усi найважливiшi думки з цього приводу. Пошукав очима бодай врiзку, чи, як колись казали, анотацiю, але нiчого такого в цьому стародруцi не було.

Я вже було зiбрався вiдкласти убiк цей трьохсотсорокасторiнковий фолiант, коли зауважив у ньому одну закладену сторiнку. На нiй нiгтем був позначений чималий кавалок тексту. Уривок, вiдмiчений зрячим пальцем Грибоєдова, починався чомусь iз пiвслова.

"…тися тим, що можуть передбачати майбутнє i пам'ятати минуле. Невизначенiсть обох тверджень, що стосуються подiй очевидних, зрозумiла з урахуванням безвимiрностi часу, протяжнiсть якого у сприйняттi окремого суб'єкта спiввiдноситься з реальними пережиттями, а не з об'єктивним часопростором, який, як i Всесвiт, вважається нескiнченним. Зрештою, скiнченнiсть кожного полягає в його смертностi i, здавалося б, вимiрюється вiд моменту народження звично годинами, добами i роками. Але зіставлення двох часовимiрiв завжди виявляє рiзницю у сприйняттi на суб'єктивному рiвнi.