ВЧЕННЯ ДIДУГАНА

Нариси з історій про Таєланд

***

– Але ж...

– Ви виграли поєздку в Таєланд...

– Так, тiльки...

– ...i ось ви в Таєландi!

Молодий чоловiк навiть не хотiв мене слухати. Вiн був категоричний i непорушний. Вiн бiльше не вдавав iз себе напрочуд гречного лакея, куди й подiлася його люб'язнiсть i догiдливiсть, з очей зник вираз готовностi за першим наказом виконати будь-яку мою забаганку.

Дивуючись з такої перемiни, яка сталася з ним в одну мить, я ще раз спробував пояснити своєму провідникові, що сподiвався на якусь курортну зону або бодай на зелений туризм...

– Хто вам обiцяв вiдпочинок в Таєландi? Ви виграли поєздку в Таєланд. Вас привезли в Таєланд. Зауважте, безкоштовно. Поєздка вiдбулася – свiй виграш ви отримали. На цьому моя мiсiя завершена. Я повинен попрощатися з вами i хочу вiд фiрми i вiд себе особисто побажати вам таких же удач у майбутньому. Прощавайте!

– Як? Ви... залишаєте мене тут?!.

Останнi слова я вигукнув уже в спину своєму провідникові, попрощатися з яким я збирався не раніше, як оселюся в якомусь готелi. Бажано б, звичайно, десь на морському побережжі.

Я роззирався довкола і бачив тiльки тропiчнi джунглi. Густi, невiдомi, чужi заростi незнайомих дерев i чудернацьких кущiв довкола цiєї галявини. Поляна була невеличка, ще пiд час польоту, дивлячись у вiкно гелiкоптера, я зауважив, що вона нiби вичавлена кулаком якогось велета в зеленому масивi лiсу.

Над моєю головою зафуркотiв вертолiт, той самий, яким ми прилетіли сюди. Вiн рiзко знизився, пiлот скинув мотузяну драбину, мiй провідник спритно, як мавпа, вхопився за нижню щаблинку i подряпався вгору. За якусь мить я лишився стояти на цiй галявинi сам, з острахом дивлячись в небо, звiдки на мене ось-ось мала звалитися фiолетово-чорна тропiчна нiч, раптова, як смерть (принаймнi такою я знаю тропiчну нiч iз пригодницьких романiв).

Тепер я тішився з того, що менi не поталанило виграти у тiй телевiзiйнiй вiкторинi суперприз – полiт у космос. А то кружляв би я зараз у станi невагомостi довкола Землi до самої смертi. Хоча, хто сказав, що космонавти залишили б мене на станцiї? Напевно, вiдкрили б люк i копен в дупен без скафанра. Отримуй свiй приз.

Здається, в космосi я мусiв би луснути, як мильна булька, розпертий внутрiшнiм тиском. Але звiдки менi знати. Може, вже був колись такий випадок з космонавтом, який з бодуна вийшов у вiдкритий космос в самих тапочках попiсяти, i тепер вiн лiтає над нами, часом на долю секунди затуляючи мiсяць, зрiдка збиваючи з орбіт штучні супутники і тим самим заважаючи спiлкуватися абонентам мобiльного зв'язку. Лiтає собi i не луськає. А ми нiчого не знаємо, бо газети про таке не пишуть. А може, когось вже випихали назовнi, щоб перевiрити – луськає чи не луськає. Якогось смертника абощо. Може, навiть...

Бачив якось у газетi фотографiю одного космiчного туриста пiсля того, як той нiбито повернувся на Землю. Бiлоснiжна усмiшка, нагримоване лице, аж сиплеться штукатурка. I подiбний на справжнього, але якийсь неживий. “Це було фантастично! Я не шкодую за потраченими грішми!”. Як писала газета, це були перші після приземлення слова того мільйонщика, якому забаглося стати “космотуром”. Як на мене, радше така фраза могла злетіти з вуст механічної ляльки чи запрограмованого зомбі. Голоси вони, цiкаво, теж навчилися пiдробляти? А ще цiкаво, чи двійників вони виводять штучно чи пiдбирають таки зi справжнiх людей?

Я добре пам'ятаю, газета писала, що той придурок-мiльйонщик заплатив тiльки за полiт у космос. Кiлька мiльйонiв за кiлька хвилин польоту в ракеті до виходу на орбiту. Уявляю собi флегматичну фiзiономiю командира екiпажу: "Перебування на станцiї? Повернення на Землю? Ви оплатили тiльки полiт у космос. Хто вам обiцяв вiдпочинок у космосi? Прощавайте, успiхiв вам i гараздiв. А нам час братися до роботи – у нас зараз експеримент".

Це там у себе в Шататах вiн був мiльйонщик. А тут – нiчого не важить. У кожному значеннi. Цiкаво, чи важко викидати невагомого мiльйонщика у вiдкритий комос? I ще цiкаво, луськає все таки чи не луськає?

Iз задертою догори головою я стояв на самоті, стежачи за тим, як десь на заходi разом iз сонцем зникає, перетворюючись спершу на пташку, а потiм на цятку, гвинтокрила машина, обриваючи мiй зв'язок з цивiлiзацiєю. Я полiз до кишенi за сигаретами, видобув одну, довго м'яв її пальцями, потiм втрамбовував тютюн досередини, загортав її паперовi краї, ще трохи потримав цей цилiндр із сухою травою мiж пальцями i знову сховав до сигаретної коробки. Перше, нiж покурити, треба добре вимити руки. Краще без мила, але в чистiй природнiй водi iз рiки, джерела, криницi або з пластикової пляшки мiнералки.

Я йшов через джунглi i пильно вдивлявся пiд ноги, сподiваючись побачити воду. Всю свою увагу я зосередив на пошуках води, щоб раптом не пiдкрався до мене зо заду мiй страх. Страх, який мiг прокинутись кожної митi й вхопити мене за потилицю, довiвши мозок до божевiлля. Я боявся страху. Якесь подвiйне боягузтво.

Насправдi я багато чого боюся. Наприклад, боюся поганих спогадiв. Не тих поганих спогадiв, якi є спогадами про погане i якi я волію називати прикрими, а тих, якi погано пам'ятаються. Хоча мої поганi спогади так само можуть бути ще й прикрими, але якби я мiг знати напевне, що вони прикрi, то, напевно, вони б не були такими поганими i страшними.

Скажімо, я погано пам’ятаю всі ті запитання, які останнім часом задавали мені нічні голоси, коли я залишався наодинці з безсонням. До дрібниць пам’ятаю, яка була ніч за вікном, і шум вітру у соснах, і білу пляму місяця, що перекочувалася небом, поки не зникала за рогом будинку, і крики нічних птахів, і скрипи кроків на горішньому поверсі, а якими були ті запитання згадати не можу. Гадаю, я не відповів на жодне із них, хоча паузи між запитаннями були доволі тривалими і здавалося, ніби голоси мене слухають. Та жодних слів, я був певен, я тоді не промовляв.

Голоси були різними, їх було більше тисячі, деякі були такі жалісні, що мені страшенно хотілося їм відповісти, але мої вуста і язик, як і все тіло, в той час дерев’яніли, я не міг ними ворухнути, хоча це ще не був повний параліч. Дотики до себе я міг відчувати. Коли мене штрикали чимось гострим у груди, коли мені припікали долоні, коли мені лоскотали п’яти. Все це нагадувало екзекуцію на допитах, а я був безсилий опиратися катам і не міг припинити свої муки, сказавши хоч слово. Та зараз мене дратує не моя тодішня безпорадність, а моє нинішнє безпам’ятство, ця розумова неміч. Спогади тепер не ворушаться так само, як губи тоді.