Глава 9. Непохитний Дан

Я спостерігав за тим, як штучний туман поступово заповнював зал. Він застилав напівпрозорими хвилями сцену, стікав сходами вниз і огортав стільці в залі. Я натиснув комбінацію кнопок на пульті й освітлення навкруги зменшилося. А потім увімкнув проєктор і по стінах поповзли невеличкі промені, схожі на комети. Атмосфера загадковості й таємничості. Все, як я і люблю.

Я дістав з піали спеціальний «магічний» пісок, який від температури тіла змінює колір. Одну долоню перед номером я натирав воском і пісок від контакту з нею тоді набував зовсім іншого відтінку. Тому, коли пересипав пісок з руки в руку, кольори були вже різними. В кишені в мене в пакеті, що добре зберігає холод, ховалися кубики льоду. Я торкався до них долонею і знову ж колір піску від того швидко змінювався.

Для глядачів це справжня магія, адже на їхніх очах відбуваються неймовірні метаморфози з кольорами. Обожнюю ловити їхні приголомшені погляди. Обожнюю, що вдається занурити їх у свій світ магії фокусів. Хтось називає це обманом, хтось – грою зі свідомістю. А я називаю це казкою. Всім насправді кортить побувати в казці, відчути себе часточкою чарівного неповторного світу, доторкнутися до див і потішити своє оте «дитяче» в душі. В кожному з нас живе дитина, і ті, хто вміють усолоджувати її та мріяти всім серцем – щасливі люди.

- Дане, час на грим. – Ніка визирнула з-за лаштунків і помахала мені рукою. Я все вимкнув і пішов до гримерки.

- Як добре, що ми замінили маску на цей капелюх. Від його тіні твоїх синців і саден зовсім не видно, а пасує він тобі значно більше.

- Треба частіше змінювати образи.

Ніка на декілька секунд зупинилася і прискіпливо на мене поглянула:

- Треба навчитися в руках себе тримати! Ніхто просто не знає, який ти насправді розбишака.

- Я? Та ти що! Я ж марципанчик!

Ніка жартівливо ляснула мене по плечу:

-  Нервовий марципанчик! Ніколи не забуду, як ти колись нализався пива у пабі та вчинив там таку бійку, що ми потім вночі тебе всі гуртом з відділку поліції витягали.

- То було давно і неправда. – Мої вуста розтяглися в усмішці. Згадалися університетські роки. Тоді я навчався за кордоном, кров моя палала, а одне місце жадало пригод. Поводив я себе дійсно, як розбишака. Ніка навчалася разом зі мною в одній групі, так ми й стали товаришувати. У Ніки дар розуміти психологію колективу або ж натовпу, вона ідеально відчуває, що хочуть бачити глядачі. Тому я одразу забрав її до своєї команди. Вона не завжди на моєму боці в роботі та часто критикує мою поведінку, іноді ми й посперечатися можемо так, що навіть небу гаряче. Але я впевнений в ній і точно знаю, що на Ніку розраховувати можна.

- Дане, а як ти знав, що Єва повернеться?

Усмішка зникла з мого обличчя. Я ніколи не забував про Єву, але говорити вільно про неї було важко.

- У Єви надзвичайно добре і чуйне серце. Як би вона не гнівалася, якщо комусь потрібна допомога – Єва допоможе.

- Але вона могла не повірити тобі.

- Якби вона подумала, що я про таке брехатиму, тоді мені взагалі розмовляти з нею не було б про що.

- Ти повернувся сам не свій. Між вами щось сталося?

Я напружено видихнув. Мені неприємно усвідомлювати, що нашу близькість в гримерці Єва сприймає як помилку. Як вона там сказала, «хвилинна слабкість»? Звісно про те, що Єва просто скористалася ситуацією, я не повірив. Я розумію, її бентежить, що вона піддалася пристрасті, а не розсудливості. Хоча, яка може бути розсудливість, коли є почуття і шалене бажання? Не вірю, що воно тільки в мене є. Але я і не впевнений, що Єва сама вірить своїм почуттям. Вона тікає в першу чергу не від мене, а від самої себе. Ще й цей її новий друг, з яким вона приїхала додому. Чи просто друг він для неї? Я попросив Андрія повідомити мені, чи взагалі повернеться Єва, але я ніяк не очікував, що повернеться вона не сама.

- Агов, друже! Ти ще зі мною? – Ніка повернула інший бік мого обличчя до світла, аби загримувати і його. – То розкажеш, що між вами сталося, чи ні?

Я усміхнувся:

- Ні.  

- Не розумію вас. А особливо тебе. Закоханий в неї до нестями і не можеш завоювати?

- Вона ж не територія, щоб її завойовувати.

- Ой, тільки вимкни оту свою нудність!

- А ти гримуй краще.

Ніка показала мені язика і продовжила роботу.

Зал аплодував стоячи. В такі миті я відчуваю себе найщасливішою людиною. Повний зал і всі стоять та аплодують. У всіх блищать очі від задоволення. Крики, свисти, квіти, подарунки – скарби, які зігрівають мою душу. Душу фокусника та артиста.

Я відпочивав у своїй гримерці, як у двері несподівано постукали і на порозі з’явилася знайома дівчина. Ну як, знайома, імені я її не знав, але вона приходила на кожний мій виступ. Дівчина обирала місця якомога ближче до сцени, завжди дарувала подарунки з листівками та вже декілька раз фотографувалася зі мною. Я часто ловив на собі її уважний погляд, здавалося, що вона не відводила від мене своїх темних очей ні на мить.

Я усміхнувся і сів рівно, аби не виглядати нечемним.

- Привіт. Як ви сюди потрапили? Мій менеджер не дозволяє пізніх відвідин.