Фокусник. Ілюзія оживає.

Глава 12. Квіти. Підозри. І нічний гість.

Не Дан, не Герман і точно не Арсен. Але тоді хто це? Не Іларій же? Ні, я навіть уявляти не хочу, що Іларій може бути якось причетний до цього. Ні! Це занадто. Є ще Андрій, але йому такі вибрики всі кишені спустошать, тож навряд це Андрій. Є ще звісно дивакуватий Ігор, який ледь не свідомість втрачає в моїй присутності, але, як я зрозуміла, він також не надто заможний. Та й навіщо воно йому? Тож я в цілковитій розгубленості.

Сьогодні зранку мені знову надійшло повідомлення з прихованого номера: «Щодня ти в моїх думках...Щогодини в моїй душі...Щоночі в моїх ти снах...Щомиті розчиняюсь в тобі...». Вже вірші пішли, чудово!

Щоб не сидіти та не підбурювати себе, я вирішила вийти на роботу і трохи допомогти Андрію. Танцювати мені не можна, але ж паперові та організаційні справи ніяк не зашкодять. Андрій, щоправда, не одразу погодився, але наполягати я вмію, тож друг швидко здався. Тим паче він скучив за мною і за нашими спільними посиденьками за кавою.

Я спочатку зайшла до танцювального залу, аби привітатися зі своїм колективом. Здається, що триста років їх не бачила. Я і не думала, що всі кинуться мені в обійми, деякі дівчата навіть плакати почали, через що й мої очі наповнилися сльозами. Приємно. Це так приємно! Я вперше за стільки років відчула, що ми не просто дружній танцювальний колектив, ми – одна сім’я. Я завжди так говорила, та і не тільки я, проте не відчувала це настільки яскраво, як зараз. Варто було лише трохи потанцювати з іншими, як усвідомлення, де дійсно рідні мені люди, сформувалося остаточно. Так, дівчата в Арсена чудові, добрі, милі й надзвичайно талановиті, але тут я вдома. Треба припиняти з ним співпрацю і повертатися. Навіть, якщо з Даном не примиримося ніколи, моє місце – тут.

Потрібно віддати Аврорі належне, хоч я і не збиралася назад, але кабінет чекав на мене в ідеальному стані. Здається, що мій стіл вона натирала щодня, він аж виблискує під променями сонця, що завітали через вікно. Я почала переглядати папери і випадково натрапила на зошит. Невідомий мені зошит. Я розгорнула його, там було щось написано, потім перекреслено, дещо наведено червоною ручкою. Це почерк Аврори. Точно. Я уважніше придивилася і зрозуміла, що подруга писала варіанти своїх вибачень переді мною. На третьому в мене серце стиснулося, тож я закрила й відклала той зошит. Як все-таки добре, що ми помирилися, навіть повертатися до спогадів не хочеться.

Я розгорнула свій записник, аби згадати, на чому хоч зупинилася. А зупинилася я на послузі «одруження за добу», ми так і не запровадили її, хоча для того майже все готово. Взялася за неї, чого ж зволікати.

Минуло декілька годин, перш ніж до мене завітали гості. Якщо звісно це можна назвати словом «завітали». Спочатку пролунав тихий і невпевнений стукіт у двері, але їх так ніхто й не відчинив. Я декілька раз голосно запросила до свого кабінету, але «таємничий» гість продовжував ховатися. Тоді я вже підвелася та сама відчинила двері й прямісінько переді мною на підлогу загуркотів Ігор. Впав і вкрився квітами, які, напевно, мені приніс. Я миттю нахилилася до нього та взяла за руку, аби допомогти підвестися. Бідолашний хлопець, чого ж він так ніяковіє?

- Дякую. І вибач, будь ласка. – Ігор не встиг підвестися, як присів і почав збирати розкидані квіти. – Я хотів їх тобі подарувати…

Я помітила, як він засмутився стосовно сюрпризу, що не вийшов, тож запросила на чай. Може він так швидше звикне до мене і припинить шалено нервувати.

Поки я розливала окріп по філіжанках, Ігор з уважністю спостерігав за кожним моїм рухом. Щось таке дивне є в молодикові, але що саме – ніяк не збагну. Час від часу він зиркав на квіти, які я допомогла йому зібрати та поставила у вазу з водою. І, зрештою, я не втрималась від запитання:

- Щось не так з квітами?

- А? Та ні, просто я знаю, що ти любиш троянди, але доставка щось наплутала, часу з’ясовувати не було, тож…, вибач, це не виправдання, я знаю, просто…

- Ігорю, вгамуйся! Я люблю всі квіти. Вони чудові, дякую тобі. Просто мені зрізаних квітів надзвичайно шкода. Але звідки ти знаєш, які саме мої улюблені? – це не єдине питання, яке в мене виникло. Та не всі одразу. Що як Ігор і є тим таємним шанувальником, який надсилає мені любовні повідомлення та подарунки? Треба розговорити його.

- А, не так давно приходив якийсь чоловік і сказав, що він захоплюється твоєю творчістю та хотів би зробити тобі приємне у вигляді букета квітів. Він запитав в наших дівчат, які твої улюблені, вони й сказали. Я поряд був і теж почув.

- Як виглядав той чоловік?

- Та не знаю, звичайний чоловік. Середнього зросту, здається, темноволосий. Вибач, я не запам’ятовував.

- Він тільки це запитав?

- Так, тільки це.

- Його не цікавило, чого я тут так довго не виступаю?

- Ні.

- А якщо я світлину покажу, впізнаєш?

Ігор насторожився:

- Єво, ти мене лякаєш. А чому це так важливо?

Трясця! Перебільшила. Але тоді я гадки не маю, хто міг запитувати у дівчат про квіти. Вони всіх знають, навіть з Германом та Арсеном заочно знайомі. Можливо цей Ігор бреше? В нього є доступ до особових справ, а там і адреса моя, і взагалі майже вся інформація про мене.

- Просто з цікавості. А мені ти чому квіти вирішив подарувати?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше