Фокусник. Ілюзія оживає.

Глава 24. Всі відгадки

Зала для тренувань, яка зараз була зачинена на ремонт, знаходилася на пагорбі. Краєвиди там неймовірні й атмосфера таємнича, що ідеально пасували до мого танцю. Тому я колись і записала його в цій залі. Пам’ятаю, в якому захваті я була, коли вперше переглянула відзнятий матеріал. Ми ще й час обрали особливий, прямісінько перед світанком, тож танець оживав разом зі всім навкруги.

Проте зараз хвилювання і навіть розпач затьмарювали приємні спогади. Я боялася. Страшенно боялася за Іларія. Арсен виявився набагато небезпечнішим, ніж я уявляла. Що в нього в голові – тільки йому самому відомо. Моя рука декілька раз хапала мобільний телефон, аби якось повідомити Дану про все, що відбувається, але щоразу я зупиняла себе, бо не знаю, чи не відстежує Арсен якимсь чином і його. Я вже нічому не здивуюся, якщо чесно. Та й що Дан зможе вдіяти? Він зараз в іншому місті, швидко сюди мій фокусник ніяк не дістанеться, такого фокусу ще не винайшли. До поліції також страшно звертатися, взагалі щось робити страшно. Але ніяк не натякнути нікому я теж не можу, адже чудово усвідомлюю, що Арсен не на просту розмову мене кличе, з ним остаточно попрощався його дах, тож очікувати можна чого завгодно.

Я просувалася з невеликою швидкістю. На дорозі автівок було небагато. Попереду вимальовувалася заправка і в мене з’явилася ідея. Я зупинилася, почекала, доки до автівки підійде заправник, а сама пішла до каси, аби розрахуватися. Попросила у касирки телефон, пославшись на те, що мій розрядився. Я надіслала Марині повідомлення, що Іларій в Арсена і останній чекає на мене в старій залі для тренувань. Попросила, аби вона додзвонилася до Дана і все розповіла.

Не знаю, чи можна почуватися безпечніше від того, що я таки повідомила про хворий задум Арсена, але мені стало трохи легше. Він недооцінює мої мізки та кмітливість, невже мерзотник справді вважає, що я аж така безхребетна?

Надворі здійнявся вітер. Все навкруги ніби передчувало недобре. Але на зміну страху прийшов гнів. Мене невимовно роздратувала зухвала поведінка Арсена. Ким він взагалі себе уявляє? А дозволяє що? Я маю бути зібраною і врівноваженою, аби не дарувати йому насолоди від моїх нервів.

Двері до зали були трохи прочиненими. До них я йшла досить рішуче під дією гніву й адреналіну, але коло дверей все випарувалося. Я стояла та не рухалася, ніби приклеїлася до підлоги, не могла простягнути руку аби штовхнути їх, щоб повністю відчинити. А як побачу там Іларія в страшному стані? А як той негідник з ним щось зробив? Важко, тремтить все тіло, але я маю увійти туди. Маю!

Всередині мене зустріла напівтемрява. Навкруги лежали дерев’яні дошки, інструменти та купа будівельного матеріалу. Завдяки отворам десь в стінах чутно було, як співає вітер. На мить здалося, що я героїня фільму жахів і хтось зараз вискочить з темного закутка, але не можна дозволяти собі панікувати. Треба залишатися сміливою. Я зробила декілька кроків вперед, як несподівано почула якийсь шурхіт. Серце аж підстрибнуло! Та заради Іларія я мушу триматися.

- Арсене, де ти? – сама ледь впізнала свій голос. Неймовірне хвилювання приховати мені не вдалося. Я думала, що негідник марудитиме, зволікатиме, аби ще дужче мене рознервувати, але і тут я помилилася, він знову одразу відповів:

- Йди далі та не зупиняйся. – Від його голосу пішло відлуння. Ну, все, тепер шляху назад точно нема. Неспішними кроками я пішла далі. Попереду височіла стіна з цеглин, я потихеньку обійшла її, а потім ледь не закричала на всю залу… На стільці сидів Іларій, точніше не просто сидів, він був прив’язаний до нього. Чоловік знаходився без свідомості, він весь перемащений кров’ю, а з його вуст й зараз сочиться тоненька багрова цівка. В мене в тілі все стиснулося так, що й вдихнути важко, та я миттю кинулася до нього. Однак знайомий паскудний голос мене зупинив:

- Стій, Єво. Ще не час. – Звідкись вийшов Арсен, я навіть не знаю, звідки саме. В руках він також тримав стілець. Чоловік неспішно поставив його і присів, закинувши одну ногу на іншу. – Тішуся, що ти так швидко прибула.

- Що ти з ним зробив, негідник?! – я не в змозі більше стримуватися, сльози покотилися по щоках, але гнів, здається, перероджувався вже в справжню лють.

Арсен ліниво видихнув і змінив положення ніг.

- Та нічого я не робив з твоїм приятелем! Вважай, він спить. Пізніше ми його розбудимо, але як – залежатиме лише від тебе.

В мене аж руки стиснулися в кулаки. Як я могла звернутися тоді до нього? Ну чому я не обрала якийсь інший спосіб втекти від Дана?!

- Чого ти хочеш від мене? Навіщо ти все це замислив? Щоб що, Арсене? Провчити?! Покарати?! Що?!

Чоловік махнув рукою:

- Припини так кричати. Ти ж знаєш, я не люблю, коли підвищують голос.

- Кажи прямо, чого ти хочеш? Досить цих ігор!

Він провів по мені таким поглядом, наче я ласий шматочок торта. Як же огидно стало…

- Як твоя рука? Болить?

- Не вдавай з себе турботливого, тобі не пасує.

Якщо до цього в Арсена час від часу з’являлася нудотна посмішка, то зараз вона вмить зникла, а мене проїдав гострий невдоволений погляд.

- Знаєш, Єво, я безліч разів ставив собі одне й те ж запитання: як можна бути настільки талановитою, але такою дурною? І жодного разу не зміг дати на це якусь логічну відповідь. Може допоможеш?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше