Глава 1. Спогади

- Так, і остання деталь, - я взяла до рук чорну мереживну маску, притулила її до обличчя і зав’язала на потилиці. Вона і темний «смокі» ідеально підкреслювали мої очі. Декілька пасм прилипло до яскравих губ, я обережно вклала волосся назад і легенько посміхнулася своєму відображенню. «Ну й нехай в мене не пухкі вуста, як у зірок, зате подих красивий». Це я декілька років тому почула від професійного фотографа, коли наважилась на першу в своєму житті фотозйомку. Спочатку не зовсім розуміла, що він мав на увазі під висловом «красивий подих», але, коли більш уважніше вивчила свою зовнішність, збагнула, в чому справа. Відтоді мене часто запрошували на різні фотопроекти, до кишенькових грошів від танців додалися ще й кошти за участь у фотосесіях. А для студентки, я повинна вам сказати, це просто те, що треба.

Але сьогодні на мене чекає крутезний відпочинок. Костюмована вечірка, а до того ще й у моєї найкращої подруги. Ох, комусь буде весело! Планую танцювати аж до ранку, а танцювати і отримувати від цього насолоду, хай йому грець, я вмію.

У власності її батька знаходилося приміщення колишнього промислового заводу, ось в нас і виникла ідея зробити там вечірку. Що говорити, готувалися ми до неї досить довго та ретельно, тож все має вийти і-де-аль-но!

Я взула чоботи на височенних підборах, одягнула пальто, взяла чорну сумочку і попрямувала на вулицю, де на мене чекало таксі. Якихось п’ятнадцять хвилин і я на місці. Коло входу скупчилося вже чимало людей, а всередині, як виявилось, ще більше. Воно й не дивно, адже всі ходять на вечірки до Аврори. Всі.

Одразу й не розпізнаєш, хто є хто, маски на обличчях і чудернацькі костюми, дивлячись на які, я навіть деяких героїв взагалі не могла вгадати, зробили свою справу. Можливо воно й на краще, раптом, хтось забажає наробити галасу, завтра хоч не так соромно в очі дивитися буде.

Несподівано, мене схопили за руку. Я розвернулася і побачила перед собою справжню відьму..., а точніше – Аврору в подобі відьми, тільки більш сучасної і надзвичайно сексуальної. Навіщо вона одежу взагалі вдягала? Подруга прискіпливо оцінила й мій зовнішній вигляд, роздивляючись кожну складову фантастичного вбрання.

- Ну, що ж..., маю визнати, ти таки чарівна сьогодні, - відьма самовдоволено посміхнулася і перемістила келих з яскравим напоєм в іншу долоню. Я мало не єдина, хто не потребував схвалення Аврори, тому чудово розуміла, що наступні мої слова її вкусять:

- Авроро, заздрість тобі не личить.

Подруга аж рота розтулила, бо я знала, що моя мереживна сукня вражає.

- Легше! І в кого це ти навчилася бути таким стервом?

Я відібрала в неї коктейль і, зробивши декілька ковтків, хитро відповіла:

- Вгадай.

Аврора почала реготати і я разом з нею. Вона жестом вказала діджею зробити музику гучніше і потягнула мене танцювати.

І тут навколишній світ припинив існування....Коли я чую мелодію, коли ноти торкаються моєї шкіри, а тіло поривається з’єднатися з кожним звуком, що наповнює простір, я майже про все забуваю, є тільки музика, ритм і рухи...рухи... рухи...безкінечні рухи...

Я знову розчинилася в танці. Навіть не одразу зрозуміла, коли хтось доторкнувся до мого плеча. Я схопила волохату лапу вовкулаки і смикнула на себе. Вовкулакою виявився Андрій. Його я одразу впізнала, бо ці сіро-зелені очі неможливо не впізнати. Наш іменитий спортсмен. Ох і палкий, аж подих перехоплює! Мені вже давно відомо, що він шаленіє від мене, я з лічби збилася, скільки разів він пропонував зустрічатися з ним. Але...так швидко я не здамся. Хлопець звик, що варто йому лише свиснути, всі дівки вже коло нього. Та зі мною подібного не буде. Нехай він гарний, ніби античний герой, нехай веселий, з бездоганною репутацією, та всього цього не вистачало, щоб пробудити в мені щось більше, ніж просто симпатію. Ні, напевно, Андрій не з моєї казки.

Але ж він про це не знає? То чому б не розважитися, як слід? Тим паче, що в наш бік дивиться той, до якого в мене якраз і є інтерес, ще й який, ще й зростає поступово з кожним днем. Герман – на перший погляд звичайний хлопець, але це лише на перший погляд. Насправді він досить симпатичний, розумний, цілеспрямований і наполегливий. Пам’ятаю, як зайшла до аудиторії, побачила його і все, світ запалав новими барвами. Мені хотілося скоротити відстань між нами, кортіло пізнати Германа краще, серце постійно вимагало його уваги і я крок за кроком її домагалася.

Дратувало, що хлопець не поспішав. Ми знайшли спільну мову, проте на спілкуванні наші стосунки і зупинилися. Ні на каву не запросить, ні до гуртожитку провести, та й зараз міг би хоч запропонувати потанцювати. Чого йому бракує? Я, звісно, не Аврора, але залицяльників в мене теж вистачає, чому ж саме з цим ми тупцюємо на місці?

Здається, парубок впізнав мене, дивиться з неприхованою цікавістю. Ну я тобі покажу, як зволікати. Спостерігай, Германе, і насолоджуйся виставою. Я підійшла до Андрія дуже близько, дуже, і замкнула руки за його шиєю. Музика уповільнилася, я одразу злапала потрібний ритм та почала рухатися мов той дим від полум’я – неквапно, поступово, спокійно і грайливо. Моє тіло торкалося дужого тіла Андрія і геть збивало його з пантелику. Чоловік обійняв за стан, намагаючись притиснути до себе сильніше, але я того не дозволяла, зберігаючи потрібну мені дистанцію.

Герман підвівся і склав руки одна на одну. На відміну від інших, він був в ролі людини, в ролі самого себе, без чудернацьких костюмів, масок чи розмальованого обличчя. Такий собі своєрідний прояв особистості, хлопець не любив чинити, як всі, і я його за це поважала, хоча сьогодні можна було б і розслабитися.