Глава 3. Минуле повертається голосно…

Я першою наблизилася до чоловіка. Очам не вірю, це дійсно Герман! Мужніший і солідніший, але ж…хай йому грець, той самий Герман! З його скроні, де він тримав руку, стрімко текла кров. Здається, йому добряче дісталося, хоч би струсу мозку не було. Чоловік трохи нахилився, зазирнув в моє обличчя і ледь не впав, але я встигла схопити його за лікоть. Герман спіймав рівновагу і посміхнувся:

- Які люди! Єво, невже ти? Яка гарна…, – він хотів доторкнутися до мене іншою рукою, але не судилося, чоловік втратив свідомість і зустріч з асфальтом виявилася неминучою. Я миттю дістала мобільний, але пролунала сирена швидкої. Звісно я не змогла покинути Германа і поїхала разом з непритомним кавалером минулого до лікарні. Дорогою зателефонувала Аврорі, спробувала коротенько пояснити що і до чого та попросила підмінити мене зранку на тренуванні, але коротенько не вдалося:

- Тобто як, Герман? З універу? Врізався в автобус? Але навіщо ти з ним до лікарні їдеш? – питання сипалися одне за одним, я й слова не встигала вставити. Довелося гаркнути на подругу, бо вона зовсім не хотіла зупинятися. Але допомогло. Щоправда, під мою обіцянку потім все в деталях розповісти.

Лікарям сказала те, що і працівникам швидкої, нібито я його хороша подруга. Більше мені нічого на думку не спало. Напевно ж зараз прибудуть родичі, дружина чи дівчина, сенс вигадувати велосипед. Я залишилась чекати в коридорі. Час минав і минав, але так ніхто і не з’являвся. Лікарі теж не поспішали мені щось про стан Германа пояснювати, а вимагати я права і не мала, не рідня ж.

Не знаю, як так вийшло, але я заснула. Очі просто самі якось заплющилися і все, сон заволодів свідомістю за лічені секунди. Раптом, я відчула тепло на своєму плечі, а потім зовсім легенький поштовх і голос десь поряд, що тихо промовляв моє ім'я. Я прокинулася і побачила перед собою втомлене, проте усміхнене обличчя Германа:

- Ну привіт, моя хороша подруго. – Чоловік підвівся, бо сидів навприсядки, і вмостився на дивані поближче до мене. Я теж випросталася і швидко поправила волосся, яке трохи закуйовдилося.

- Привіт. Як ти? – я помітила, що його скроня схована за медичним бинтом, – а я думала тобі голову всю перебинтують, хоч струсу нема?

- А вони й хотіли замотати мене всього, наче дитину. Я не дозволив.

- Як це, не дозволив?

- А так. Все гаразд, Єво, не переймайся. – Чоловік доторкнувся до моєї руки і знову посміхнувся.

- Германе, що сталося? Як так, що ти врізався в автобус? Це ж навіть не маленька автівка. 

За виразом його обличчя я зрозуміла, що моє питання викликає неприємні асоціації. Він став серйозним і помітно напружився:

- Почув дещо невтішне і не впорався з керуванням. – Чоловік почав нервово стукати пальцями по своєму коліні.

- Вибач, я не хотіла нагадувати про проблеми, це звичайна турбота. Я справді хвилююся за тебе.

Герман нагородив мене загадковим поглядом:

- А я завжди знав.

- Що саме?

- Що ти неймовірно добра і людяна, Єво. Хоча раніше старанно приховувала свої риси.

- Ну...я не хотіла, щоб цим користувалися. До речі, а де поліція? Я так розумію, водійські права в тебе відберуть і надовго.

- Та, то взагалі не проблема! Я вже давно все владнав.

Моя брова злетіла догори:

- Тобто як, «все владнав»? Ти врізався в автобус, де була купа людей і все владнав? Жартуєш?

Герман демонстративно закотив очі:

- Яка ж ти прискіплива! Єво, мій хрещений батько – начальник головного управління поліції, ось так і владнав.

- Он воно що. А якби хтось постраждав? – якщо чесно, мене це розгнівало. Спочатку я навіть зраділа нашій зустрічі, з розумінням поставилася до обставин аварії, яка трапилася з його вини, та що казати, я приїхали з ним до лікарні! Але те, як Герман вирішив питання, обурило не на жарт. Ось, виходить, ким він став, мажором, який вважає, що йому все дозволено!

- Гаразд. Ти вибач, мені вже час. Рада, що з тобою все добре. – Я підвелася і взяла своє пальто. Герман розгублено підхопився слідом за мною:

- Гей, ти чого? Ти через те, що я…ох..., Єво, послухай, я винен і від цього не тікаю. Але, компенсація в п’ять тисяч доларів кожному, враховуючи, що ніхто не постраждав, плюс новенький автобус перевізнику звісно ж з гарною доплатою йому та водію, гадаю більш потрібніше, ніж позбавлення мене водійських прав та офіційних штрафів.

- Що? Але як ти…, – я швидко глянула на свій мобільний і побачила, що мені надійшло сповіщення від банку про поповнення мого рахунку солідною сумою в умовних одиницях.

- Стоп. А лікарі? Тебе ж на швидкій привезли, ти і їх підкупив? – я не вірила власним вухам. І це той Герман, який мені подобався? Той стриманий, уважний, скромний юнак, який обмірковував кожний свій крок?

Він видихнув і тихо промовив:

- І тут в мене теж зв’язки.

- Капець! Хто ти такий і куди подів Германа, якого я знала? Гадаєш, все можна купити за гроші? І взагалі, я хочу повернути тобі твої кошти, вони мені непотрібні та…

- Єво! – чоловік обхопив мої долоні своїми руками, – будь ласка, зрозумій, це не відкуп, а всього лише компенсація за хвилювання і витрачений час. Я не бажаю нікому нічого поганого. Дозволь довести тобі, що я не всесвітнє зло.