Глава 4. Сміливий крок

Голос промовляв без упину одні й ті самі слова. Не знаю, скільки часу знадобилось, щоб я зрозуміла – це тільки в моїй голові.

«Не може бути… цього просто не може бути!»       

- Що ти там шепочеш? Єво? Єво, що з тобою? Ти геть зблідла? – Аврора смикала мене за плече, але я лише хапала ротом повітря і не могла нічого вимовити.

- Єво, тобі зле? Ой, дивись, дивись, це він! Це Дан! – подруга швидко перекинула свою увагу на сцену. Мене притиснуло до крісла, я не рухалась. Всі ці роки так завзято боротися з переслідуваннями голосу, який змушував раз за разом відчувати себе заручницею, який поставив заборону і я не маю сил її ніяк обійти. І ось зараз, прямо переді мною володар цього голосу... стоїть на сцені у світлі софітів, весь в чорному, як вершник ночі, у сучасному костюмі з косою застібкою на піджаку, зі стильною зачіскою і вольовим владним поглядом. Від нього виходила енергетика таємничості, загадковості і небезпеки. Я побачила татуювання, що визирало з-під коміру темної сорочки, в єдину нашу попередню зустріч воно вже було там, я добре запам’ятала початок малюнка, що вабив зір. І як тільки не помітила одразу на світлині, що на афіші? Але цього разу рукави піджака були закочені по лікті і я побачила, що на обох його руках теж є татуювання. Це додавало негіднику певної елегантної брутальності і не дозволяло відірвати від нього очі. А потім він посміхнувся. На тлі містичності, що ніби тінь, ходила з ним поряд, як помічник, посмішка у чоловіка була на диво доброю та милою. Спочатку я не сприймала його слів. Взагалі. Я просто чула цей голос і дивилася на нього, напевно, навіть не кліпаючи віями. Але, коли на його долоні невідомо як спалахнуло полум’я, а потім за лічені секунди перетворилося на кришталеву троянду, я наче прокинулася. Тремтіння миттєво заволоділо моїм тілом. Мені хотілося підхопитися і вибігти геть, але наші місця знаходилися доволі близько до сцени, тому він би точно мене помітив, а цього я не бажала найбільше.

Тільки зараз збагнула, що голос мерзотника трохи змінився, став більш впевненим, переконливим, а на низьких інтонаціях – хижим.

Я дихала глибоко і уривчасто, стримуючи сльози руйнівного гніву. Якби в моїх руках зараз була б зброя, я б вистрілила у фокусника. Вистрілила, не вагаючись!

- Єво, та що з тобою таке? – Аврора нарешті згадала про мене, не припиняючи аплодувати після чергового трюку.

- Авроро, це він…, – не уявляю, як воно пролунало з моїх вуст, але подруга одразу все зрозуміла. Ії очі збільшилися врази, а долоні так і затримались у повітрі. Аврора застигла на декілька секунд і лише раптова зміна освітлення повернула її назад до мене:

- Не може бути…чи може? Але як?! Здуріти можна! Дан Совицький – твій гіпнотизер?! А ти впевнена?

Один мій погляд сказав все за мене. На афіші я його не впізнала, бо того вечора він був у масці. Але глибокі блакитні очі…ось, чому вони здалися мені знайомими. Бо вони вже смакували мною…

Аврора відкинулася на спинку крісла і дивилася кудись в темряву. Вона навіть забула про те, що зараз перед нею на сцені її "дорогоцінний" фокусник.

- І що ти збираєшся робити? Як ти взагалі витримуєш? Я б, напевне, втекла вже геть.

"О, подруго! Ти й не уявляєш, як я мрію зараз опинитися якнайдалі звідси". Але вголос сказала дещо інше:

- Ні. Я цього йому не подарую. Сьогодні все закінчиться, я повинна звільнитися від його слів.

- Що? Тобто?

- Тобто завтра я вже танцюватиму в дуеті з Андрієм.

Капець, ми перемовляємося, а нас навіть ніхто й не помічає! Він заволодів увагою цілком всіх в цій залі. Негідник! Це тобі так просто не мине.

- Єво, що ти надумала?

Я терла долоні одна об одну, щоб менш помітно було, як насправді тремчу.

- В мене тут багато хороших знайомих, домовлюся, щоб пропустили до гримерки.

Аврора ледь не підстрибнула на місці:

- То ти хочеш до нього в гримерку потрапити?!

- Не хочу. Але мушу і потраплю. Нехай знімає свій блок. – Чи вірила я в те, що говорю? Не знаю. Я нічого зараз не знаю...

Фокус закінчився і я знову почула цей тихий голос. Мене затиснуло, наче лещатами, я відчувала, як кінець кожної фрази торкається моєї шкіри. Я бачила його стійкий погляд, його лідерську поставу і в мене буревій вирував у душі, але я маю витримати. Я маю відвоювати моє право вибору.

Аврора схопила мене за руку і міцно пригорнула до себе:

- Тримайся, подруго! Я з тобою. Будь сильною і дихай. Головне – дихай, Єво.

В залі посвітлішало. Я дослухалась, глибоко вдихнула, трохи затримала повітря і видихнула. Але тут сталося те, чого я боялася найбільше. Фокусник підійшов до самісінького краю сцени, посміхнувся і щось промовив, уважно роздивляючись свою публіку. Та несподівано, його погляд зупинився на мені... і... вираз обличчя миттєво змінився, посмішка зникла, а очі безкомпромісно впилися в моє тіло.

Я припинила рухатися. Знову. Нікого і нічого більше не існувало навколо, лише наші погляди один на одного. Він впізнав мене. Отак побачив і одразу впізнав! Але, як? Ми зустрічалися один єдиний раз і тоді я теж була в масці, як, власне, й він.

 Я забула про все, що навкруги. Забула. Всі ці роки я ненавиділа його владний голос. Я ледь не ненормальною вважала себе, бо не могла під музику навіть за руку чоловіка взяти. Я елементарний рух відтворити не могла! А він от стоїть переді мною...весь такий загадковий, звабливий і недоступний. Стоїть і поглядом пронизує наскрізь.