Глава 6. Гіпнотичний

Фокусник став коло Любові Михайлівни і лагідно посміхнувся. Дивно. Дуже дивно. Його руки були сховані в кишені довгого чорного пальта, а горло огортав широкий темно-сірий шарф. Очі Дана сьогодні не спопеляли, а навпаки – заворожували своєю небесною блакиттю.

Я схопилася за руку Аврори, яка, до речі, не звертала на мене жодної уваги, і з усіх сил трималася, щоб не впасти. Не можу повірити…я просто не можу в це повірити! Якщо Любов Михайлівна зараз скаже, що…

- Любі мої! Ви напевно всі знаєте Дана як неперевершеного фокусника-ілюзіоніста, та я ніколи не говорила вам, що він – мій онук. Зрозумійте, будь ласка, Дан відома людина і я не хотіла розголошувати зайвого.

Чоловік привітався. Його голос забринів в моїх жилах. Але новина, що він онук нашої Любові Михайлівна змусила мене ще міцніше триматися за Аврору. Директорка звісно розповідала про свою сім’ю, але вона дійсно не акцентувала уваги на тому, хто такий її онук. Я знаю, що вона замолоду переїхала в наше селище, але Дан – не мій земляк, навіть якщо не я, то Аврора точно б про це знала.

Спостерігати, як всі навкруги радіють та вітають цього покидька було просто нестерпно. Мені кортіло розчинитися в повітрі, щоб ніхто з них ніколи не побачив мене. А далі ще одна вбивча новина – Дан відтепер наш новий директор. Хоча, до того, власне, і йшлося. Любов Василівна з цього приводу запросила нас всіх сьогодні ввечері відсвяткувати. Але мені ніякого свята зовсім не хотілося. Для мене просто не було цього свята.

- Ви навіть не уявляєте, скільки мені довелося його вмовляти. Але я знаю, що він відповідальна та надійна людина, я можу йому довіряти.

Дан посміхнувся бабусі, але помотав головою, бо вона занадто його розхвалювала. Любов Михайлівна почала знайомити онука з кожним працівником. В мене кров охолола просто за мить. Я й уявити собі не могла, що знайомство буде персональним. Я не могла втекти зараз, але сподівалася, що поки залишаюся непоміченою, швиденько напишу заяву за власним бажанням, домовлюся з Любов’ю Михайлівною оформити її минулою датою і скоріш накиваю п’ятами звідси. Але тепер…, що робити тепер?

Фокусник доброзичливо кивав, проте пронизливо зазирав в очі і, здається, діставав аж до самої душі. С кожним наступним знайомством моє серце пришвидшувало ритм. Я відпустила Аврору і почала потихеньку відступати назад, ховаючись за спинами чоловіків. Можливо, поки до мене дійдуть, я встигну щось вигадати...

- Дане, а зараз я б хотіла познайомити тебе з моєю правою рукою.  Неймовірна дівчина! Коли вона тут з’явилася, над будинком вийшло сонечко. Яка талановита, ти й не уявляєш. Єво! Єво, іди до нас.

Трясця…Трясця! Трясця! Трясця! – всі погляди  зосередились на мені. Наче з відра крижаної води хлюпнули, чесне слово! Але я не маю виказувати своїх справжніх емоцій, негідник не повинен бачити, як мені важко.

Аврора обережно підштовхнула мене. Я випрямилась та вийшла до Любові Михайлівни. Ми зустрілися з Даном поглядами і крізь мене одразу хвиля струму пройшла. Чоловік вдивлявся пильно та зосереджено. Та ні за його виразом обличчя, ні за поглядом геть незрозуміло, знав він, що я тут працюю, чи для нього це також несподіванка. Єдине – очі трохи потемнішали, їхній колір грався зі мною і з моєю уявою також.

Любов Михайлівна продовжувала щось говорити, проте я її не чула, дивилася на фокусника гордо, з почуттям власної гідності та незламності. Він теж погляду не відвертав, але вгадати хоча б краплину його думок – й близько не вдавалося. Несподівано куточки губ чоловіка трохи смикнулися, а погляд почав опускатися нижче. Зараз в мене з собою не було рятівного пальта в руках, ще й гольф з невеличким вирізом обтягує все, і очі фокусника вже нахабно тягнуть за блискавку, щоб зробити той виріз ще більшим...

Я різко розвернулася до колег. Серце стукотіло, як після гарної ранкової пробіжки. От негідник! Він не тільки голосом, він ще й поглядом вирішив впливати! Ні, я точно не витримаю й години під його керівництвом. Треба все це закінчувати. Ще деякий час тому я прагнула його знайти і спробувати вмовити прибрати свій блок, але, знаходячись так близько, остаточно зрозуміла, що він ніколи цього не зробить. Принаймні, без чогось натомість.

- Любове Михайлівно, я тут теж хотіла вам дещо повідомити..., – мій голос хрипів і не вирізнявся впевненістю, та я продовжувала хай там що, – справа в тому, що я вирішила...

- Люба моя, а що це в тебе з рукою? Зранку, коли ти до мене заходила, було все гаразд, – жінка турботливо взяла мене за поранену руку і з такою ніжністю зазирнула в очі, що до горла просто клубок підкотив:

- Я...не..., не хвилюйтеся, це випадково вийшло. Невдале приземлення.

- Точно? Може до лікарні сходиш? Треба впевнитися, що там немає нічого серйозного.

- Ні-ні. Все добре, це точно. – Я ледь стримувала сльози. Як? Як мені зараз їй сказати, що я збираюся йти? А як пояснити своє рішення?

- Дивись, я не наполягаю, але раптом рука набрякатиме, одразу йди до лікаря. – Любов Михайлівна, наче дитині пальцем пригрозила, а мені вкотре захотілося розчинитися в повітрі. – То ти хотіла щось повідомити?

- Я...я..., – енергетика Дана тиснула на мене. Я відчувала його розпечений погляд на собі і не могла зібрати всіх слів до купи. – Я б хотіла взяти відпустку. На тиждень. – Ось так! Воно просто взяло само й зірвалося з язика.

- Звісно ж! Єво, я вже, чесно кажучи, й забула, коли ти востаннє ходила у відпустку. Звісно! Але зберігаємо формальності. Дане, ти ж не заперечуєш? – Любов Михайлівна повернулася до свого онука. Нехай йому! Це ж точно зараз щось вигадає.