Фокусник. За лаштунками його душі.

Глава 13. Чим далі в ліс...

Це не було схоже на сон. Я стояла на сцені. На мені чорна вільна сукня і взуття з високими підборами. Мої руки зв’язані. Я глибоко вдихаю повітря і в першу чергу відчуваю запах дерева та куліс. Волосся чомусь вологе і прилипає до плечей, до шиї, до спини. Легке, майже зовсім невагоме тремтіння огортає тіло, проте мені не холодно. Ні. Навпаки, приємне тепло зароджується в долонях і розходиться хвилею далі. Я на щось чекаю. Або на когось. Та в залі тиша. Навкруги ані душі. Лише я і світло, що падає на мене згори. Та несподівано, я чую голос...його голос..., загадковий такий, тихий, оксамитовий і, як завжди, дещо небезпечний. Як мед з перцем. Як гаряча кава, терпкість якої нестримно бажаєш відчути на своїх вустах, але чекаєш, бо боїшся обпектися. Дан промовляє слова так, наче він не людина, а гість з якогось іншого Виміру, наче герой фільму з глибоким містичним сюжетом.

- Танцюй, Єво. – І ось фокусник вже сидить в залі, майже в цілковитій темряві. Я його ледь бачу, але точно знаю, що він зараз невідривно дивиться на мене. Чоловік повторив знову:

- Танцюй, Єво.

- Як? Адже в мене зв’язані руки? – від мого голосу йде відлуння у різні боки.

- Хіба? – одна мить і я чую його кроки зовсім поряд. Дан, наче справжній привид, за одну секунду опинився на сцені, підійшов до мене і став позаду. Я чомусь не розвертаюся до нього. Просто стою і чекаю.

- Треба бути уважнішою, Єво. Подивися..., – Дан взяв мене за обидва зап’ястки і витягнув руки вперед, я одразу ж, ніби навмисно, опинилася в його обіймах. Але...вони дійсно не зв’язані..., як так? Що за дивний сон?

- Уважнішою, Єво..., – дихання фокусника торкалося мого волосся, гладило шкіру, змушувало серце прискорити ритм. Не знаю, що зі мною сталося та я довірливо відкинула голову назад і поклала йому на плече. Рука Дана вляглася мені на живіт і почала повільно підійматися вгору, залишаючи по собі пекучий слід. А іншою він прибрав волосся і з відчайдушною рішучістю припав до шиї, ніби до єдиного джерела з водою навкруги. Я голосно вдихнула і...прокинулася...

- Що за...? – я все ще тремтіла, долоні спітніли, а дихання, наче після бігу. Свідомість деінде малювала образ Дана, особливо, коли заплющую очі. Так! Все! Досить! Я в своєму ліжку. Я вдома. Поглянула на годинник. Ну, чудово! Прокидатися лише через сорок хвилин, а я вже не сплю. Цей паскудний фокусник продовжує турбувати мій спокій. Я тільки вчора ввечері повернулася з дачі. Там було так чудово. Окрім рідних, я взагалі ні з ким не спілкувалася. Насолоджувалася усамітненням та єдністю з природою. Тільки сни..., о, це окрема історія. Тільки-но я засинала, Дан втручався і повертав все на свій лад. Так повертав, що іноді я прокидалася серед ночі в холодному поті і не розуміла, чи закінчився цей сон, чи взагалі це був хоч сон?

Фокусник мені більше не телефонував. А коли я повернулася і перевірила свою сторінку в соціальній мережі, там теж від нього нічого не було. Хоча, чого я, раптом, вирішила, що повинно щось бути?

Зате Арсен не давав забувати про себе, ледь не кожного дня дзвонив або надсилав повідомлення, незважаючи на те, що я не відповідала йому. Вчепився в мене не на жарт, такий наполегливий. Однак ще три дні і все, чоловік має їхати з колективом далі. Щоправда, він частенько натякав на те, як йому у нас сподобалося, можливо б залишитися ще ненадовго? Я розуміла, куди він хилить, але нічого не коментувала у відповідь. Так, я не проти спілкування, є в Арсенові своя родзинка, але спілкування – це єдине, що я можу йому запропонувати.

Насправді я трохи хвилювалася, адже сьогодні все нарешті закінчиться. Саме сьогодні Дан повинен прибрати свій гіпноз, як і домовлялися. Не знаю, чому, та мені хотілося виглядати якось по-особливому. Є в нас з ним дещо спільне – ми обидва обожнюємо чорний колір. Тому мій вибір зупинився на чорних класичних і гладеньких брюках з завищеною талією та, прикрашеною мереживом, чорною коротенькою кофтинкою з відкритими плечима. Завершувала образ портупея кольору темного шоколаду, що ідеально пасувала до моєї ділової сумочки. Високі підбори, трохи об’єму на волосся, парфуми з присмаком уду та ароматом морського бризу і все, я готова йти на роботу.

Як тільки Аврора мене побачила, жбурнула всі папери на підлогу, підбігла і міцно обійняла.

- Нарешті. – Це єдине, що подруга промовила. Хоча ми не розмовляли всього три дні, але, здається, їй і того вистачило.

 Ми встигли тільки кави випити, як Дан викликав мене цитую «на декілька слів». Дорогою я зустрілася з дівчатами та Арсеном, в них сьогодні починаються виступи. Чоловік сміливо ковзав по мені поглядом, навіть не приховуючи своїх голосних бажань. Він знову запросив до кафетерію ввечері, але тільки-но я збиралася погодитися, як зі свого кабінету вийшов Дан і віддав щось секретарці. Моє серце вмить відреагувало і одразу пришвидшилось. Він по черзі поглянув на кожного, але зупинився на мені. Як передбачувано! Та лишень я подумки це промовила, як Дан трохи нахилив голову і посміхнувся. Але ця посмішка не була такою, до якої я звикла, ні, вона пронизала мене наскрізь. Фокусник випростався, неспішно наблизився до нас, одну руку сховав до кишені своїх чорних штанів, а іншу простягнув Арсену.

- Вітаю. – Нехай йому...оце погляд! Бідолашний Арсен, він помітно насторожився, але витримав містичну енергетику, яка заполонила собою весь простір.

Чоловіки потиснули один одному руки, а дівчата миттєво почали перешіптуватися, не відводячи очей від Дана. Ой, дівоньки, краще б ви й не дивилися в його бік. Це небезпечно. І я тому приклад.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше