Глава 17. Примара

Я глибоко вдихнула і...просто не могла промовити ані слова. Мій голос в голові без упину кричав «Юліана! Юліана! Це ж Юліана!», а от вуста майже не рухались. Зрештою, я лише кивнула у відповідь і відсунулась, ніби ми на одній лавці сидимо, а не на окремих стільцях. Жінка вмостилася зручніше, поклала свого записника поряд з моїм і з уважністю придивилася:

- А Дан мав рацію, коли говорив, що у вас неймовірні очі. На відео з постановок не встигнеш розгледіти, але тепер я бачу, що він не перебільшував.

- Ви говорили з Даном про мої очі?! О, вибачте, красно дякую за комплімент. Мені надзвичайно приємно. – Тьху! Хоч вчасно схаменулася.

Юліана мило посміхнулась:

- І не тільки про ваші очі. До речі, давай на «ти»?

- Звісно! З радістю! – Ну, це щось! Я мов дитина себе поводжу. І найцікавіше, все ж розумію, а втриматися не можу. От навіщо вона сказала, що вони з Даном про мене говорили, мені тепер нестерпно кортить дізнатися, що саме ці двоє обговорювали. Та більше поспілкуватися нам не вдалося, бо розпочалося знайомство організаторів марафону з учасниками, а нам – ще й з нашим розкладом. Якщо відверто, нічого особливого, зранку у нас лекції, коротенькі домашні завдання на наступний день, а після обіду – вільний час. Заняття тут в готелі і проводитимуть, про аудиторії сповіщатимуть попередньо. Все, як завжди. А от на вечір сьогодні для всіх учасників марафону запланована вечірка з танцями і смаколиками, тож вдасться відпочити, поспілкуватися і, як там Дан говорив, почати «налагоджувати корисні зв’язки?».

- Чудово! Пропоную сьогодні відірватися трохи? Ти як?

Мені хотілося кричати і від радощів плескати в долоні, але Юліані я просто з посмішкою відповіла, що з задоволенням приєднаюся, ретельно обмірковуючи свій гардероб, чи підійде взагалі щось з того, що я взяла, для вечірки.

За волею долі, або, швидше за все Дана, ми з Юліаною мешкали в сусідніх номерах. До речі, номер був не менш вишуканим, ніж сам готель: все в шоколадно-кавових відтінках, з оформленням під старовину, з витонченим декором і величезними панорамними вікнами, як такою, особливою сучасною родзинкою. Але коли я побачила гігантське ліжко, в мене просто перехопило подих. Дан що хоче, щоб я не відвідувала заняття, а тільки відпочивала? І взагалі, підозрюю, це не звичайний номер. А, можливо, в цьому готелі всі такі? Та щось мені підказує, що навряд.

Вже вечоріло, тому я почала збиратися. Якось не розраховувала по вечірках ходити, тому речі в мене були здебільшого в діловому стилі. Я обрала чорну сукню-міді з обережним декольте, волосся заплела у косу, одягнула довгі сережки, взула високі підбори, захопила темний клатч і все, здається, готова. Незчулася, як у двері постукали. Це була Юліана. В мене щелепа додолу гепнулося від її вигляду: на жінці – темні вузькі джинси і коротенький мереживний топ, а підбори такі височенні, що важко й уявити, як вона так вправно на них рухається. Моя сусідка виглядала стильно і надзвичайно сексуально.

Юліана провела по мені чіпким поглядом:

- Ти, звісно, вибач, але мова йшла про гучну вечірку, а не про похід до бібліотеки.

Мені стало кумедно від того, як вона на мене дивиться.

- Ага, тобто ти в такому до бібліотеки ходиш?

Юліана на мить замислилась:

- Ні, це, навіть, для бібліотеки занадто стримано. В тебе така гарна фігура, чому ти її приховуєш? – вона відчинила мою шафу і почала нахабно передивлятися речі.

- Та не приховую я її. Принаймні, коли танцюю, точно не приховую.

- Ось! Правильно! А ми йдемо, щоб що? Так, щоб показати всім, як треба танцювати від душі. Як можна побачити пластику твого тіла, якщо воно сховане за одежею? Ні, не годиться. Зараз, почекай трохи. – Юліана на хвильку заскочила до себе, а коли повернулася, на її руці висіла теж чорна, проте, досить коротенька сукня. Вона простягнула її мені:

- Одягай. Має сісти ідеально.

Що?! Юліана Лебедєва пропонує мені свою сукню?! Я не знаю, як не виказати емоцій, бо мені аж стрибати кортить. Але, є одне "але":

- Юліано, вибач, вона чудова, але закоротка.

- Я тобі дам, закоротка! Ти спочатку одягни, подивись на себе, а потім вирішиш, залишати чи повертати. Одягай! – вона так жартівливо віддавала накази, мені постійно хотілося сміятися. Проте, я не відмовила, самій було цікаво, який вигляд матиму в її сукні. Та, коли підійшла до дзеркала, в мене очі збільшилися, сукня дійсно сіла ідеально. Вона не була закороткою, як я вважала, лягла по фігурі, ефектно підкреслюючи груди, талію, сідниці та ноги. А от родзинка цієї сукні – цілковито гола спина. Мені аж ніяково зробилося, тому я розпустила волосся і розкидала по плечах, але Юліана прибрала їх на один бік:

- Якщо тут оголена спина – значить показуватимемо оголену спину. Не ігноруватимемо задум дизайнера.

- То це ще й дизайнерська сукня?!

- Так. Придбала колись в Парижі, проте жодного разу й не одягнула. Я її без примірки купувала, а вона мені завелика виявилась. В тебе більші груди і сіднички, тому сукня, ніби на твоє замовлення створена. Носи з задоволенням. Дарую.

- Що? Ні! Я не можу прийняти її! – я ледь не одразу почала знімати одежину, але Юліана мене зупинила:

- Та вгамуйся ти! Я її для того і захопила з собою, думала подарувати дівчині, яка найкраще виконає зв’язку на моєму майстер-класі. Я люблю робити подарунки. Але, якщо вона так тобі пасує, залиш її у себе, буде згадка про мене і наше знайомство.