Глава 20. «Хочу додому…»

Я сиділа на долівці коло величезного вікна свого вишуканого номера і дивилася, як крихітні люди внизу гуляють, спілкуються, хтось уважно читає, а хтось просто насолоджується навколишньою красою. Взагалі-то я закінчувала домашнє завдання після ранкових занять, але думки постійно повертали зовсім в інший бік.

П’ять днів минули майже непомітно. П’ять днів після нашої відвертої розмови з Даном. А я постійно відчуваю присмак його шалених поцілунків на своїх вустах. Щоразу, коли заплющую очі, то бачу поряд пристрасного фокусника, уявляю, як він торкається мене, як глибшає його дихання, і моє тіло починає тремтіти. А ті зізнання...ох...вони увірвались до мого серця і залишились там надовго.

Чи повірила я в те, що він не застосовував до мене гіпноз? Не знаю. Я геть заплуталась і не розумію, кого мені слухати – голос розуму чи того ж таки серця з сильною й палкою надією всередині.

Несподівано, в мене з очей покотилося кілька сльозинок. Вони ковзнули по щоках і впали на мої губи. Одразу відчувся солонкуватий присмак. Я розтулила вуста і дозволила їм проникнути далі. Усвідомлення з такою швидкістю огорнуло мене, ніби я в ополонку з крижаною водою стрибнула. Закохана..., так, я закохана в Дана до нестями...Якщо він і не знає, як назвати свої почуття, то я, навпаки, знайшла їм точне визначення.

Мене лякала наша сила тяжіння, яка збільшувалася навіть не щодня, а щогодини. Я уявляла чарівну блакить його очей і забувала про найменші сумніви. Голос Дана відтепер не здавався мені покаранням, ні, я хотіла його чути. І та перша зустріч вже не згадувалася, як щось фатальне. Але все це мене насторожувало. Моя довіра до нього насторожувала. Хоча поруч з ним я, ніби в режимі «танцю» перебуваю, коли вимикаються думки і я занурююся в магію рухів. Так, поряд з ним дійсно схожа магія відбувається.

Невже між нами можливі теплі й щирі почуття? Невже ми можемо спілкуватися, як нормальні люди? Врешті-решт, невже ми можемо зрозуміти один одного? Хоч трохи?

Мені вкотре зателефонував Герман. Я здригнулася та взяла до рук мобільний. Просто дивилася на його ім’я, що з’явилося на екрані телефону й все, як і раніше не відповідала. Всі ці дні я ігнорувала чоловіка, за що сварила саму себе. Але відчуття були такими, ніби я не дотримала якоїсь обіцянки, хоча я йому нічого й не обіцяла. Що сказати? "Вибач, я не відповідала тобі, бо поруч був Дан? Бо ти мав рацію і між нами щось є?" А, якщо я помиляюся? Взагалі, як тепер пояснити своє мовчання, щоб не виглядати дурепою? Все це мене бентежить! Я не розумію саму себе ще й не маю можливості поговорити з кимсь відверто. Зараз би Марину з її слушними порадами. До речі, в соціальній мережі вона надіслала відеозапрошення на свою власну виставку. Кортіло вже скоріше потрапити туди, насолодитися творчою атмосферою, надихнутися  картинами і побачити, яка я в її очах.

Майстер-класи від Юліани та наша співпраця з нею стали для мене ковтком свіжого повітря. Кожного дня я чекала вечора, щоб знову і знову зануритися у світ танців. Якщо люди розуміють один одного з першого погляду, то ми розуміли одна одну з перших же рухів. Разом ми створили неймовірний, дуетний і містичний танець, який зняли на відео, а потім Юліана виклала його до себе на канал. І тут розпочалася нова історія моєї популярності. Не очікувала, що всім так сподобається, але щодня я отримувала сотні приємних коментарів та повідомлень. Це надихало на нові звершення, ідеї народжувались миттєво, встигай тільки занотовувати та втілювати.

Ми з Даном розпочали готувати наш спільний номер до свята. Якщо це, звісно, можна так назвати. Після тренування з Юліаною залишались в залі, аби в першу чергу попрацювати над танцем. Його погляд нахабно ковзав по моєму тілу, через що думки плуталися і я не могла навіть нормально пояснити своє бачення номеру. А варто було лише зробити якийсь рух, очі фокусника одразу наливалися темним і я відчувала, як його таємнича спокуслива енергетика вже потихеньку крокує по моїй шкірі. Хіба можна зосередитися в таких умовах? Дан це добре бачив і зовсім не приховував, що йому подобається моя розгубленість. А коли вчора ми розпочали тактильну частину танка, взагалі все зійшло нанівець, бо фокусник владно захопив у полон своєї кипучої пристрасті і, як я не опиралася гарячим поцілункам, програла його безкомпромісній наполегливості. Проте, приємним здивуванням стало те, що межі Дан не перетинав. Давати волю рукам – давав, але нічого, про що можна сказати «занадто», не робив.

Напевно, таке наше специфічне «тренування» тривало б всю ніч, добре прибиральники прийшли, завдяки їм про танець ми лише в кав’ярні й поговорили. В теорії все виглядало чудово: розпочинає Дан, в одному з фокусів з’являюся я, ми з ним виконуємо разом декілька танцювальних зв'язок, потім поєднуємо танці та ілюзію, а вкінці я так само несподівано зникаю. Але, як нам репетирувати без сторонніх підступних думок – уявлення не маю.

 Сьогодні також повинно відбутися наше чергове тренування. Дан пообіцяв розкрити трохи секретів про фокуси, тому я з нетерпінням чекала у фоє на нашу зустріч. Хоча, кого я намагаюся надурити? Зустрічі з ним я чекала зовсім з інших причин.

Вирішила зателефонувати Аврорі. Останнім часом між нами, ніби чорна кішка пробігла. Я не знаю, чим могла образити подругу, але наше спілкування важко назвати навіть просто «спілкуванням», вже мовчу про слово «дружнє». Здогадуюся, що саме від’їзд так подіяв на неї, та, зрештою, це не мій вибір, принаймні не я все розпочала. Хоча звинувачувати Дана мені тепер важко, адже саме тут він зізнався у своїх почуттях, завдяки цьому відрядженню я познайомилася з Юліаною, тут ми створили один з найпрекрасніших танців в моєму житті, а скільки всього нового я пізнала. Аврора могла б і зрозуміти, поставити себе на моє місце, хоча тут я знову намагаюся прикрасити дійсність, подруга ніколи не ставила себе на чиєсь місце.