Глава 22. Гості на порозі

Нам принесли вечерю. Розпочали ми їсти мовчки, під звуки тихої ресторанної музики, а потім Герман поклав прибори і неочікувано промовив:

- В мене була дівчина.

 Він так це сказав, що я аж смикнулася. Теж відклала прибори і зосередилась на чоловікові.

- Того вечора, коли сталася аварія, я поспішав додому, бо хотів освідчитися їй. Вона була при надії, Єво. При надії, розумієш? Я міг би стати батьком. Та, на жаль, не встиг..., не встиг її переконати. Дітей моя, як виявилось, надумана наречена не хотіла, тому зробила аборт. І повідомила мені про це телефоном. Уявляєш? Вона так вирішила. Та хіба я на це заслуговував? А далі…, далі пам’ятаю тільки темряву перед очима і твоє обличчя,  як єдине світло в ній. 

В мене стиснулося серце. Я бачила, як важко Герману давалося кожне слово. Ці спогади завдавали йому нестерпного болю. Це пояснює, чому він не впорався тоді з керуванням і врізався в автобус. Не знаю, чи вдалося мені б себе опанувати після таких новин, якби я була на його місці.

Я взяла чоловіка за руку, щоб підтримати і відчула, як він тремтить.

- Германе, мені так прикро. Це..., це важко, я розумію. Та...

- Це не все, Єво. – Він був страшенно напруженим. – Я зник, бо вона повернулася та ледь не благала почати знову. Говорила, що дуже шкодує, що все зрозуміла і хоче справжньої сім’ї. Я заплутався. Заплутався, бо, коли тебе побачив, згадав, як просто було в наші університетські роки. Як чудово я почувався, коли ти знаходилася поруч, коли приділяла увагу, дивилася своїм дивовижним поглядом, реготала з моїх не зовсім кумедних жартів. Я згадав це й мені захотілося знову відчути ту легкість, знову завоювати твою увагу. Але я не міг її лишити і...

- Германе, зупинись. Дозволь зараз мені сказати. – Я сильніше стиснула його долоню. – Ти не маєш виправдовуватися. Я безмежно вдячна тобі за відвертість і довіру, але ти повинен зрозуміти, що я не ліки. І не висока гора, на яку ти зійдеш та зможеш втекти від всього. В нас дійсно були прекрасні університетські роки і я тішуся, що наші шляхи знову перетнулися, але тепер все змінилося. Я – інша. Ти – інший. Життя – інше.

Він якось дивно посміхнувся:

- Це я вже збагнув. Про інше. Чи іншого.

Я зрозуміла, куди він хилить і мені зробилося ніяково.

- Все гаразд, Єво. Зрештою, сам винен. Є ще дещо, але цього на тверезу голову я точно не розповім.

- Нічого. Значить розповіси, коли прийде час. Хочу, щоб ти знав – я завжди тебе підтримаю. Завжди.

Чоловік накрив наші руки іншою своєю долонею:

- І я тебе, люба Єво. І я тебе.

Було в його погляді набагато більше, ніж Герман промовив словами. Можливо він таки повернувся до своєї дівчини і просто боїться про це зізнатися? Хоча, який сенс? Хай там як, а я особисто порадію з усього серця, якщо в нього все добре складеться. Він для мене не чужа людина, але я не маю до Германа почуттів, а тепер розумію, що насправді ніколи й не мала. Те, що я відчуваю до Дана не зрівняти з моїми почуттями до інших чоловіків. Лише згадую про нього, а всередині вже гаряча хвиля володарює. А коли мої очі зустрічаються з його очима, я і про дихання геть забуваю. Раніше думала, що то тільки в кіно таке можливе, що в реальному житті подібного не буває. Як я помилялася, бо насправді – в житті все ще яскравіше, ще чуттєвіше та емоційніше.

Ми повечеряли й від душі наговорилися. Герман помітно повеселішав, розповів про свої грандіозні плани на майбутнє, про підкорення столиці та закордоння в сенсі успішного ресторанного бізнесу. Ну а потім привіз мене до під’їзду. Він стиснув кермо руками та замислився на декілька секунд.

- Єво, а тобі ніколи не здавалося, що ти живеш, якось не так?

Цікаво, чому йому на думку спадають подібні питання? Та ще й після нашої чудової вечері.

- Напевно, всім іноді здається, що вони живуть якось не так. Чому ти замислюєшся над цим?

- Занадто багато таємниць. Занадто...

До чого це він?

- Гаразд. Вибач. То я так. Не звертай уваги.

Я кивнула, поплескала Германа по плечу і попрощалася. Поки підіймалася ліфтом, намагалася знайти в сумочці телефон, але всі мої сумочки часом перетворюються на мініверсії Бермудського трикутника і ховають потрібні мені речі.

- Нарешті! – я вийшла з ліфта і таки злапала свій мобільник...

- Просто цікаво, ти б мені взагалі щось розповіла?

Я почула цей голос і так підстрибнула від несподіванки, що ледь не впала на кахельній плитці.

- Дане?! Що..., що ти тут робиш? – в мене тремтіли руки, голос, ноги – та взагалі все тремтіло! Фокусник, навпаки, стояв нерухомо, спершись спиною на вхідні двері, МОЇ вхідні двері, і пронизував палаючим поглядом.

- Чекаю на тебе. – Його голос був просто сталевим. Чоловік випромінював холод. І хоч зовні він здавався спокійним, я чудово бачу, що всередині в нього зараз все кипить.

- Дане...

- Як побачення?

- Це не побачення.

- Зірку з неба обіцяв?

- Дане, припини.