Глава 23. Три ножі у спину

Нарешті настав день, коли відбудеться художня виставка Марини. Я з нетерпінням чекала тієї миті, коли увійду до галереї і побачу себе очима справжньої художниці. Не просто художниці, а людини, яка професійно зазирає іншим в голови та душі. Вона психологиня, а значить бачить те, чого не бачать інші. І від цього ставало ще цікавіше.

Ми зблизилися з нею. Я чула не просто поради професіоналки, я відчувала дружню підтримку. Так, на жаль, моя проблема з приводу танців з іншими чоловіками нікуди не поділася. Нещодавно я спробувала стати в пару з Андрієм, але той інший, далекий, безкомпромісний голос Дана, що тепер мені здавався чужим, знову захопив мою свідомість. Знову проник під шкіру, знову стиснув, мов лещатами м’язи, і не дозволив рухатися поряд з другом.

Марина постійно говорила, що справа не у гіпнозі, що був якийсь чинник чи подразник, який вплинув на моє сприйняття. Я намагалася вкотре відверто поговорити з Даном, розібратися, що ж сталося такого тієї першої нашої зустрічі, що заблокувало мою здатність рухатися під музику з іншими. Але щоразу я сама ж і тікала від подібних розмов. Я боялася почути зізнання чоловіка. Мені здавалося, що він махне рукою і скаже: «Вибач, Єво. Але це правда. Я дійсно тебе загіпнозував і дурив весь цей час. Я хотів провчити тебе. Хотів, щоб ти залежала від мене». Чесно, якщо він колись щось схоже утне, я не знаю, як це переживу. Я вчуся йому довіряти і всім серцем сподіваюся, що він ніколи не завдасть шкоди та не зрадить моє довіри.

А взагалі добре, що головний номер ми готуємо разом з Даном. Наші фантазії на одній хвилі. Ми багато тренувалися, я навчалася спритності і магії фокусів, а Дан завзято пізнавав світ танців. Хоча з ним важко сконцентруватися. Та нам обом важко. Чоловік лишень торкається мене і кров одразу ж перетворюється на магму, що палає. Його погляд просто зводить з розуму, а уривчасте дихання мені на вушко після завершення танцювальної зв’язки щораз змушує забути про все на світі.  

Я мотнула головою, відчинила дверцята шафи і поглянула на свій гардероб. Ну те, що у мене в одежі переважає чорний колір, вже давно не новина. Дан обожнював називати нас «темною» парою, бо ми, не домовляючись, обидва зазвичай одягалися в чорне. Часом я дивуюся, скільки у нас схожого. Якби ще й характер фокуснику трохи поступливіший, ціни йому не було б.

Свій вибір я зупинила на чорному діловому костюмі з сорочкою в стилі «унісекс». Волосся зібрала у високий хвіст, на ноги черевики на платформі, а в руку темний клатч.

Галерея, де запланована виставка, знаходилася майже в центрі нашого великого обласного міста. Я купила букет синіх троянд, які так подобалися Марині, і прибула трохи раніше. Дан вирушив у невеличке відрядження, та я особливо і не розповідала про те, що позувала раніше для художниці. Ми взагалі ще не обговорювали мої походи до психологині. Тому я просто написала повідомлення, що зателефоную пізніше.

Марина сьогодні мала неперевершений вигляд: довга бузкова сукня з шовку на тоненьких бретелях, зачіска у грецькому стилі та вечірній макіяж. Без окулярів незвично її бачити, але мила, трохи наївна посмішка видавала дівчину.

Вона побачила мене, одразу підійшла і, мов дитина, зраділа квітам. Та не встигла я, як слід привітати Марину, а моя долоня вже опинилася в її руці. Дівчина смикнула на себе і швидко повела до просторої зали, де знаходилися її картини. Я миттєво потрапила до іншого світу. Це було щось неймовірне! Я знайома з роботами своєї психологині, але від того, що побачила зараз, в мене просто перехопило подих! Кольори, лінії, поєднання, переходи – все це складалося в окремі Всесвіти, чи навіть галактики, зі своїми особливими історіями та зі своєю філософією. Я ніколи не бачила картин, виразніших ніж ті, що тут були. Ти дивишся і занурюєшся в них, тобі кортить роздивитися кожну деталь, кожну. Не віриться, що це могла створити звичайна людина. Здавалося, що їх видрукували на якомусь надсучасному принтері.

Я помітила, що запрошені частенько поглядають в мій бік, деякі посміхаються та вітаються, а деякі перешіптуються з зацікавленістю. Марина легенько мене підштовхнула і я зробила ще декілька кроків вперед. Зробила і застигла на одному місці…, бо побачила себе…

Чотири картини. Чотири картини з моїм зображенням. На одній я впевнена, граційна і зваблива, на іншій – ніжна і натхненна, на третій – загадкова та небезпечна, а ось на четвертій…о, тут моє серденько затріпотіло, як крильця у бджоли. Картина мала назву «Лондонський туман». Це був мій портрет з яскравим акцентом на очі. Я витерла вологі від сліз щоки та підійшла ближче. Я розуміла, що всі навкруги чекали на мою реакцію, розуміла, як хвилювалася Марина, але мені бракувало слів, щоб висловити свої емоції. Невже це я? Невже є хтось в цьому світі, хто бачить мене такою? Ось вона душа. Дивиться на світ з полотна моїми очима…

Я розвернулася і, нічого не сказавши, просто підійшла та міцно обійняла володарку таланту. Марина притиснулася у відповідь, а потім несподівано навкруги пролунали аплодисменти.

Це був неймовірний вечір. Я познайомилася з людьми, з якими ми схожі своїми «творчими» серцями. Були ще й колекціонери і журналісти та й з колегами Марини нам було про що поспілкуватися. Повинна зазначити, що психологи досить таки розважливі, цікаві та веселі люди, щоправда, коли ти не сидиш перед ними, хвилюючись та відчуваючи кожний свій нерв.

Я навіть пожалкувала, що нічого не сказала Дану та не запросила його піти разом зі мною. Мені кортіло, щоб фокусник теж побачив всю красу і звісно ж картини з моєю участю. Але нічого, я вирішила, що «Лондонський туман» придбаю беззаперечно! Так, чималі гроші, тим паче, що за нею вже вишикувалась черга з охочих купити. Але я боротимусь до останнього і сподіваюся, що Марина надасть перевагу мені, як своїй натурниці. Я посміхнулася сама собі, взяла келих ігристого і попрямувала до гостей.