Фото на пам'ять

Розділ 8

Ще два дні аеропорти були закриті і я не могла навіть квиток купити. Проте ці дні стали для мене часом для роздумів. Я зрозуміла, що не хочу їхати до Бразилії. Там чекають батьки, але вони знову будуть мене заохочувати до сімейного бізнесу, то ж краще я залишусь тут. Не в Німеччині, а у Європі. Ще весною в університеті нам пропонували приєднатись до програми волонтерства у Іспанії і хоч тоді я зовсім про це не думала і відразу навіть відкидала ці думки, зараз я дійсно цього захотіла. Подача заявок ще не закінчилась, тому в останній день я подала свою.

Мені пощастило і через тиждень я вже сиділа у літаку до Іспанії. У мене була ціла команда чи це я у них була, та неважливо. Головне те, що я готова була до будь-чого і вже налаштувалась на веселе літо. До речі, велика валіза мені так і не знадобилась. Я коли зрозуміла, що все досить добре поміщається в меншу, сміялась. Компанія, що займається цим проектом, випробовувала волонтерство у різних форматах та у численних країнах світу. Наша команда мала створити веселе та повне вражень літо дітям, що не могли собі дозволити поїздки у табори чи санаторії. Він мав розташовуватись на березі річки Гвадалквівір, частина команди уже була там і встановлювала усе необхідне для нашого там перебування. Ми, тобто, вихователі, кухарі та ін. мали заїхати за день, коли зберуться діти. Моя робота полягала в тому, аби проводити навчання з ними. Так, влітку. І я знаю, що це безглуздя і що вони нізащо не погодяться на це, проте це не буде математика чи фізика. Я буду проводити заняття на природі у інтерактивній формі. Я маю допомогти дітям зрозуміти ким вони хочуть бути в майбутньому, мотивувати на якійсь починання. Нас таких троє і ми розподілили між собою ці два місяці. Спочатку все мало бути почергово через день, але потім ми вирішили, що будемо по два з половиною тижня. Так у нас буде час дійсно для відпочинку. Першою мала бути я, так як я ще ніколи не працювала з дітьми, у мене мало серце з грудей не вистрибувало, але уже з перших занять я зрозуміла, що їм цікаво і вони поважають мій час та те, що ми для них робимо.

Уся відведена владою провінції територія була умовно поділена на три частини. Перша – це житлова зона, дерев’яні будиночки, які вже раніше тут були та імпровізована столова. Друга – місце для занять, загалом це була найменша частина, парт і стільців тут не було. Третя – зона відпочинку та ігор, найбільша територія, де кожного дня проводились спортивні змагання.

Мої два з хвостиком тижні швидко пролетіли, але відпочивати мені не дали. Мені доручили, звісно у добровільному порядку, поїхати до літньої приватної школи у місті. Їм якраз потрібен вчитель з історії, а я чудово її знала. Я мріяла побачити Іспанію, а також уже нарешті до людських умов, тому мене навіть не вмовляли.

* * *

Одного дня я йшла через шкільний стадіон до свого номеру в готелі, який мені було відведено і в голові був повний безлад. Думки переповнювали мене, це неможливо було зупинити. На всю місцевість з будівлі школи оголошували різні новини. Але я їх не чула. Для мене це був не більш ніж шум. Перед очима все пливло. А я вже похитуючись, розуміла, що ось-ось втрачу свідомість. Останнє, що пам’ятаю це те як до мене підійшов чоловік, почав щось запитувати, але я уже не реагувала ні на що і повільно падала. Я відчула як він мене підхопив і відразу відключилась.

Що було там, в темряві? Не знаю. Це щось схоже, наче ти був, і ось наче ще є, але уже немає. Це як заснути і втратити частинку життя, яка не повернеться, але без сну. Так, пояснювати я не вмію. Але неможливо пояснити почуття, це можна лише спробувати і відчути. Проте не раджу вам втрачати свідомість.

Розплющивши очі, побачила обличчя лікаря та ще двох озброєних. Ми знаходились у білій кімнаті, я так розумію, що дизайном цієї кімнати зовсім не переймались. Два ліжка, дві тумбочки та стіл. Та мене непокоїло не це. В очах тих, хто перебував зі мною в одному приміщенні була тривога, від якої мені ставало не по собі.

-Як ти себе почуваєш? – я дивилась на неї з широко розплющеними очима, і вона додала: - Ти в лікарні, після того як ти втратила свідомість, цей чоловік приніс тебе сюди.

Я все це чудово розуміла, а от чому так сталось, адже за 10 хвилин до того я ще активно працювала на уроці. Учні дуже мене полюбили і я працювала з великим задоволенням, чекаючи кожного нового дня. Енергії у мене було хоч відбавляй… Зазвичай, не зараз точно.

-Чому? – усе що я змогла сказати.

Вони переглянулися між собою. Мені це не сподобалось. Я спробувала підвестись, але мене легко штовхнули назад в ліжко. Я почала дратуватись і злитись через це довге мовчання.

-Розумієш, в твоєму організмі виявили невелику кількість кураре. Ця отрута є сумішшю різних південно - американських рослин, які використовувалися для отруйних стріл.

-Що? Хто? – я починаю сумніватися в своїх розумових здібностях.

-Ці три дні… - почав офіцер.

-Три дні? Я тут так довго?

-Ти нічого не пам’ятаєш? Ох це напевно добре. Ми думали, що ти помреш.

-Що?!

-Заспокойся, - продовжив інший, - лікарі зробили усе можливе і ти будеш жити. Зараз ми намагаємось знайти, хто це зробив. Ми ще не знаємо кому була потрібна твоя смерть. Спочатку нашим завданням є поставити тобі декілька запитань. А потім уже приступити до більш серйозних дій.

-Та порція яка потрапила до неї в організм не була достатньою для її смерті. - Тепер лікар Мартінес, так було написано на її бейджику, говорила мені: - можливо якби твій імунітет був слабший, то ти б не вижила.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше