3. Ліс.

Червоний «Джимні» виїхав з двору рано вранці. Якби хтось знав, що, маючи вибір, Іван взяв саме цей маленький позашляховик, не пристосований для швидкої їзди трасою, для поїздки до сусідньої області, - здивувався б. Але той знав, що робить, та чому чинить саме так. Тим більше, причин для поїздки було кілька, й жодну не можна було назвати приємною.

Проте у Житомирі його чекали лише по обіді. Та й поїхав він не прямою дорогою, ні. Навпаки, замість, власне, Житомирської траси виїхав на дорогу Київ-Ковель, що звалася в київських водіїв просто Варшавка. Раніше Івану й не доводилося їздити нею, - навіть, коли приїздив машиною з Франківська до Києва, користувався, звісно, іншими дорогами. Але зараз…

Й через дві години він з’їхав з асфальту. Саме для того й узяв сьогодні «Джимні», - хоча раніше, мабуть, той справжнього бездоріжжя й не бачив. Сестра їздила на ньому Києвом, - компактний, міцний, з автоматичною коробкою, автомобіль підходив для цього чи не ідеально.

Яка іронія, думав Іван дорогою. Батьки та сестра виїхали у свою останню поїздку на природу автомобілем, який був призначений для асфальту. Як батько став останніми роками справжнім фанатом «Тесли», мама завжди була такою ж фанаткою грибів. І збирання їх, і приготування, та, звісно, їсти любила теж, але у цьому уся сім’я була єдина. Дехто зі знайомих жартував, що це добре не скінчиться.

Можна сказати, що вони виявилися праві. Але сталося не отруєння. З чергової поїздки, - близько чотирьох місяців тому, - вони не повернулися. Іван дізнався про це у інфекційній лікарні, - навіть похороном займалися колеги загиблих… Він сам дивувався тепер, як взагалі знайшов тоді сили подолати хворобу. А вже після, в слідчого, дізнався подробиці…

З тим же слідчим сьогодні повинна бути нова зустріч. Але невідомо, про що ж піде мова. А поки що… Іван хотів побачити місце, де загинули батьки та сестра. З того, що розповідав слідчий, з того, що бачив на фотографіях, йому дещо не було зрозуміло. Але… Останніми місяцями поїхати сюди не було сил. Спочатку фізичних, потім – душевних. З точки зору здоров’я – здається, він вже у нормі. А після учорашньої сутички із грабіжниками (револьвер і тепер був у кобурі під курткою) він відчував приплив сил. Та сам не розумів, що це? Можливо, через те, що когось переміг..? Але він ніколи не був людиною із розвинутим відчуттям суперництва, в нього не було бажання демонструвати свою перевагу над іншими. Іван дивувався сам собі, - коли неспішно їдеш трасою, якраз є час покопатися у власній душі. Як би там не було, поки ці сили є, - потрібно цим скористатися. Він не був певен, що вистачить надовго.

Вже зима. Морозу та снігу, щоправда, немає, - й це добре, думав він, пробираючись путівцем через ліс. Й у дерево, що впало та перегороджує шлях, він теж ніде не вперся. А ще краще, що зараз немає грибів, а отже, не зустрінеш у лісі й грибників. Зустрічатися з будь-ким тут йому зовсім не хотілося.

Координати потрібного місця він знайшов на Гугл-мапах та супутникових знімках. Звірився за фотографіями, які бачив у слідчого. Й тепер зупинив авто, під’їхавши лісовою дорогою до великої галявини.

Власне, навіть не галявини. Це була дивна місцина посеред лісу. Якщо навколо росли високі сосни поряд із могутніми дубами, то це місце… Дерева тут не виростали вище кількох метрів. Ані сосни, ані листяні породи. А ще – голки на соснах тут були іншого, більш світлого кольору. Між невисокими деревами росли кущі із яскраво-червоними ягодами.

Поряд були руїни дотів, побудованих перед Другою світовою, а потім підірваних, - Іван не знав, зробили це у ході боїв, чи іще перед війною. Зараз це було неважливо. Ці два старих доти були німими свідками різних епох, хоча тепер були не просто занедбані, а засмічені. Звертало на себе увагу, що металеві деталі за вісім десятиліть вкрилися лише поверховим шаром іржі, але зберігали міцність. От вміли ж раніше робити… Але чому так відрізняється рослинність перед дотами? Він вже бачив подібне у інших місцях. Невже тоді робили щось із землею, - можливо, за допомогою якоїсь хімії, - щоб тут не виростав ліс, щоб забезпечити можливість обстрілу з амбразур? Щось таке, що діяло й через десятиліття.

А ще, подумав Іван, ці доти – свідки того, як його рідні зустріли свою смерть.

Усіх трьох знайшли тут, на цій галявині, між невисоких дерев та кущів. Батько отримав заряд шроту у спину, - певно, першим, проте, помер не одразу, - ніхто не помер одразу… Мама була поранена у ноги, - вона просто стекла кров’ю. Їх знайшли метрах у тридцяти один від одного… Отам, у північній частині галявини. Очевидно, їх і було поранено тут: жоден з них не міг піти у такому стані.

Це не відносилося до сестри. Віолета лежала у іншій частині галявини, метрах у двохстах від батьків. Її теж було застрелено у спину. Й це можна було б пояснити тим, що вона намагалася врятуватися втечею, якби не те, що знайшли її зовсім без одягу. А речі було розкидано у різних місцях, ніби … вона бігала усією галявиною, поступово знімаючи їх з себе. Та, коли зняла усе, - отримала постріл…

Чому тридцятирічна розлучена жінка стала б поводитися так? Паніка? Це не пояснювало того, як вона повинна була бігати у різних напрямках... Вимога того, хто стріляв, - або, можливо, це була не одна людина..? Але, навіть у такому випадку, - як та навіщо..? Адже її не було зґвалтовано,  - «просто» застрелено…

Ще більш загадковим було інше. Про це казав слідчий, та Іван і сам бачив на фотографіях. Якби тут були інші люди, - вони повинні були б залишити сліди на лісовій підстилці. От, навіть Віолета, коли бігала вже босоніж, залишала їх деінде. Були сліди й батьків, - аж до того місця, де їх знайшли. Але – не було будь-яких інших.