4. Кола.

Не хотілося не лише спати, але й їсти. Іван почувався бадьоро. Здавалося, розпочав повертатися до життя, - таке в нього було враження, а от апетиту не було. Він буквально змусив себе випити чаю з пряниками, - чашку та блюдце приніс до бібліотеки та поставив на стіл поряд із комп’ютером. Тим самим, старим, який вже встиг звикнути вмикати, дивуючись, навіщо ж батько тримав його тут, за наявності двох більш сучасних. Та й у своїх діях щодо цього – теж не міг розібратися… Чому його тягнув до себе старий, менш швидкий ноутбук..? Але слід було увімкнути його та перевірити пошту, - нічого нового не сталося. Новинні сайти переглядати не став, - бо новини вже почув по радіо дорогою.

Серце завмерло, коли він відкрив сторінку Фрілансера Справедливості, із єдиним постом з відео, що було викладено там. Подивитися, скільки людей переглянули відео, просто тут було неможливо. Але під ним було багато коментарів. Він розпочав читати, - хтось дякував автору, хтось засуджував самосуд (хоча з відео явно випливало, що це був захист тут та зараз). Одна дівчина писала, що не можна захищати гаманець, хоч власний, хоч чужий, поранивши когось, а на зауваження, що в нападника був ніж, і він міг поранити чи вбити жінку, відповіла, що потрібно було просто віддати йому те, що він вимагав, і кровопролиття не було б. Але більшість коментаторів сперечалися між собою, реальне це відео чи постановка. Насправді, Іван розумів їх, - ще б пак, перший пост у анонімному аккаунті, та ще й такий! Але, насправді, йому було все одно.

Він подивився, скільки людей поділилися цим постом, та здивувався, - репостів було під сотню, у тому числі у кількох популярних групах. Коментарі під репостами були приблизно такі ж самі, учасники дискусії про справжність відео ображали та обзивали один одного, - нічого нового… Та кілька десятків запитів на додавання у друзі, - він вирішив поки що нічого з ними не робити, а пізніше усі прийняти. Все одно, ніхто тут не знає, хто він.

Вже збираючись закрити браузер та вимкнути комп’ютер, він побачив, що Фейсбук «рекомендує» йому якусь сторінку. Називалася вона «Справедливість для Ілони». Зрозуміло, чому алгоритм підкинув цю сторінку: через слово «Справедливість» у імені користувача… На фотографії була дівчина у залі суду, на лаві для тих, хто знаходиться під вартою. Зазвичай Іван не цікавився такими історіями, але зараз вирішив піти за посиланням, - він і сам не знав, що штовхнуло його на це.

Дівчину звали Ілона Кожокару, й вона знаходилася під вартою вже чотири місяці. Сторінку завела її мати, - звичайно, вважаючи, що донька невинувата, та бажаючи, щоб вона опинилася на волі, вдома. Що цікаво, жінка навіть не намагалася звернутися до адвокатів, - судячи з усього, не лише тому, що не було грошей: вона не вірила у можливість вирішити ситуацію законно. Та закликала на допомогу громадськість, - вірила, що гучний мітинг під судом, де підозрюваній будуть продовжувати запобіжний захід, буде більш ефективним. І взагалі, чим більше до справи прикута увага громадськості, тим, з точки зору матері, було краще.

Звинувачували Ілону у шахрайстві, вчиненому організованою групою. Як можна було зрозуміти, група складалася з самої Ілони та її коханця, - саме так, бо чоловік виявився одруженим. Вони за підробленими документами отримували електроніку на різних фірмах, вивозили та продавали. Мати стверджувала, що дівчина невинувата, що вона не знала про шахрайську схему. Це усе він..! І що в нього є дружина, - теж не знала! Дуже добра позиція, оскільки чоловіка вже не було серед живих. Він володів кількома гаражними боксами, над якими надбудував другий поверх, - ніби для СТО, але насправді саме там складувався викрадений товар. Та й усамітнювався господар із дівчиною теж там, - у гаражах було обладнано житлові кімнати, кухню та навіть сауну, не кажучи вже про щось на кшталт маленького офісу.

От у сауні їх і знайшли, - чадний газ від бензинового обігрівача пішов одного вечора до приміщення. Для чоловіка отруєння виявилося смертельним, дівчину встигли доправити до лікарні. От лише звідти вона не повернулася додому, а опинилася у СІЗО, оскільки при огляді гаражних боксів знайшли викрадену техніку. Та залишалася там досі: її підозрювали по кількох епізодах, на великі суми, та, виносячи рішення про арешт, суд встановив у якості альтернативи такий розмір застави, що зібрати цю суму мати навіть не намагалася. У одному з дописів на сторінці було викладено фотографію першого аркуша ухвали суду про взяття під варту.

Сам не знаючи, навіщо робить це, Іван зберіг цю сторінку у переліку обраних. Здавалося, усе на сьогодні. Але спати не хотілося, й комп’ютер він не вимкнув. Та знову повернувся до питання: чому батько тримав його тут?

Це було дивно. Ввівши до пошуку модель ноутбука, він з’ясував, що апарату вісім років. А два інших, що стояли на сусідніх столах, придбані два роки та півроку тому. Навіщо ж тут цей? Навіщо їм з мамою, - Віолка жила окремо, у міські квартирі (саме там загинула Олена), - три комп’ютери на двох? До того ж, тато аж ніяк не відносився до ретроградів, що віддають перевагу старій техніці. Їздив на «Теслі», причому це була вже друга: перший електрокар потрапив у ДТП два роки тому, й замість нього був придбаний цей, причому новим, - це не була відновлена після аварії машина з Америки, ні, її офіційно замовили у Німеччині, а потім доставили до України. Навіть офіційна безоплатна зарядка на фірмових зарядних станціях зберігалася, Іван вже вирішив дізнатися, як її зберегти й для себе, - раптом колись вирішить поїхати до Європи за кермом? Годинник батько теж носив не простий, а модний «смарт», не кажучи вже про телефон останньої моделі: усе це Івану віддали у поліції, але він не міг змусити себе користуватися цими речами. Це все ж не будинок та не авто… Але питання залишалося: що було у цьому ноутбуку такого, що батьки його не позбулися?