11. Шляхи.

Цей робочий день був короткий, принаймні, у підприємствах, пов’язаних із владою. Це торгівці та інші приватники, навпаки, мали сидіти хіба не до ночі. Поки є покупці, та поки не заборонили…

До колишнього інституту, а нині офісної будівлі на Солом’янці під’їхав вишневий «Форд». Ілона, розпрощавшись із двома співробітницями просто на сходах, підійшла до авто та, вже за звичкою, поставила дві сумки на заднє сидіння. А потім відчинила передні дверцята, сіла у машину … та, передусім, чмокнула Івана, що сидів за кермом, у щоку.

-Ну що, у подорож? – спитала з посмішкою.

-Еге ж… - Він натиснув на газ, і «Форд» влився у потік транспорту. – На три дні…

-Знаєш… Мені здається, нам обом це треба, - зауважила дівчина. – Але тобі – більше.

-Можливо. Але ж … ми їдемо не розважатися, - нагадав він. – Хоча, сподіваюся, щось усе ж побачимо. Кажуть, Дубно – гарне місто. Я ще не бував. А ти?

-Я теж… І взагалі, мало де бувала… - Ілона зітхнула. – От у камері … встигла…

-До речі, зі слідчим ти як, вирішила питання? Відпустив?

-Він не міг не відпустити. Я ж маю лише повідомляти, коли кудись їду… Але одночасно викликав на наступний вівторок, я розписалася.

-Сама тільки не ходи, лише із Зоєю Петрівною.

-Звичайно, я з нею вже домовилася. – Вона посміхнулася. – Баба Зоя – найкраща!

Іван відповів на цю посмішку, іще й тому, що Ілона продовжувала іменувати адвоката так, як почула тоді від Фрілансера. Але про це, звісно, не сказав, лише для себе відзначив. Він любив такі психологічні спостереження, потрібно буде запам’ятати на майбутнє, подумав, повертаючи на проспект Перемоги, - тепер їм потрібно було їхати прямо, нікуди не звертаючи, бо проспект переходив у трасу, яка й вела на Житомир та далі, до Рівного, а там недалеко й до Дубно. Їхати прямо та просто розмовляти, неважливо на які теми. Здавалося, і це – те, що обом було потрібно.

Через годину Ілона зауважила:

-А я гадала, ти «Теслу» візьмеш… Мати таку машину – та не користуватися!

-Я пам’ятаю, що тобі сподобалося, - посміхнувся Іван. – До речі, ти неправа: я на ній їжджу. Це коли ми разом, так співпадає, що беру цю… Бо коли ми їздили до гаражу, - не хотів привертати увагу. А сьогодні… Нам їхати далеко.  Туди та назад – заряду б точно не вистачило, а можливо, доведеться кататися ще й там на місці. А якщо зупинятися на зарядку, то це години дві. Як мінімум. На цій «Теслі» - «сота» батарея, найбільша, заряджатися буде довго. Навіщо нам стільки часу втрачати?

-У тебе все продумано! – Тепер і на її обличчі була посмішка. Іван подумав, що на це приємно дивитися, трохи повернувши голову, та що одночасно посміхатися теж приємно. – А я … сподівалася в тебе випросити за кермом посидіти.

-А ти взагалі водиш? – здивувався він, бо раніше нічого подібного від неї не чув, та й машини в Ілони не було. Заробітків вчителя на це, мабуть, не вистачало.

-Так, права іще у школі отримала. До речі, з собою прихопила… Якраз, щоб…

-А у цій за кермо сісти тобі що, нецікаво? Гібрид, до речі.

-Ну, на безриб’я…

Через кілька хвилин «Форд» з’їхав на узбіччя, водій та пасажирка помінялися місцями. Івану довелося провести короткий інструктаж стосовно того, де та що розташовано у гібридному автомобілі, Ілона підрегулювала для себе сидіння, та досить впевнено рушила з місця. Вона отримувала задоволення, хоча сама розуміла, що досвіду водіння їй бракує, - не маючи власного авто, де можна його набути..? А тому спокійно їхала у правій смузі.

-Так і треба. Спокійно. Не як цей навіжений, - показав Іван на чорний «Мерседес», що випередив їх. – Десть сто п’ятдесят летить, мабуть. Долітається… - Сам він водив спокійно, давався взнаки досвід їзди на УАЗику. А от Ілона здивовано промовила:

-Але ж … це машина Макса!

-Ти впевнена?

-Так. Рідкісна досить. Він називав … здається, «двісті десятий» кузов, універсал, чорний. І старі  харківські номери, ще п’ятизначні, я ж їх пам’ятаю. Це точно та машина… - Вона зробила паузу. – Я … її теж пару разів водила… Добра машина, насправді, хоча й стара вже…

-До речі, я на «Мерседес» довіреність у гаражі знайшов. У столі була, у файлику. – Іван замислився. – Я ж з Наталією, дружиною того Максима, зустрічався, коли гараж купував… Усе їй дісталося, звісно. Сумніваюся, щоб вона так … літала, якщо взагалі вміє водити. Певно, продала машину просто, як зараз роблять, «по техпаспорту». А хтось катається… Цим номерам більше п’ятнадцяти років, того, на кого машина оформлена, може вже й у живих не бути. Так хоч якісь гроші отримала, якщо їй машина не потрібна.

-Можливо… - Ілона знову відзначила для себе, як спокійно він говорить про усе, пов’язане із Максимом. Сама вона загиблу подругу Івана не згадувала. Не з ревнощів, а щоб не зробити боляче. Адже часу пройшло менше, і взагалі…

-Але цей покупець таки долітається… А якщо що – кине машину, ніхто його й не знайде. Навіть, якщо власник живий, прийдуть до нього, - а що він скаже? Продав авто Максиму з Києва. А той загинув. Хто, що, куди… Був би у нас порядок реєстрації, як у Європі, - за десять хвилин все зробили, чи навіть онлайн, та й усе, - не купували б люди машини так… А в нас повно … примар на дорогах, і не знайдеш… І це ще не рахуючи «двійників».