13. Темрява.

У рекордні строки, подумав Іван, перевіривши електронну пошту. Треба було подякувати кіпрському адвокатові та його українським партнерам. Усі відомості були у повідомленні. Узявши телефон, набрав номер київського офісу служби міжнародної експрес-доставки.

-Так, ваше відправлення вже тут, - відповіли йому. – Будете чекати кур’єра?

-Краще сам до вас під’їду та заберу, - відповів Іван. Так буде швидше, до того ж, потрібно іще багато що зробити. Тим більше, їздити доведеться багато, а адресу «світити» небажано.  Принаймні, поки він будинок, як і міську квартиру, де загинула Оленка, на себе не переоформив, та й машини теж.

Спочатку він поїхав до одного торгівельного центру. Припаркувався на місці поряд із чорним «Пассатом», звірив номер, - усе правильно. Подивився навколо, - просто на це місце жодна камера не дивиться. Пішов до магазину, зробив для вигляду якісь покупки, вийшов назовні, сів за кермо та поїхав до служби доставки. Показав паспорт та отримав великий конверт зі щільного паперу. Поклав до сумки, сів до «Тесли» та повернувся до заміського будинку. Виїхав звідти на «Форді», - той не привертав такої уваги, як «Тесла», але краще було б, щоб його не бачили співробітники кур’єрської служби. Пошепки лаючись з приводу заторів, доїхав до гаражу, який купив, щоб дістати телефон із даними щодо продажу дрону, - але зараз його можна було використати із зовсім іншою метою. Цього разу проїхав, як усі, на територію кооперативу, привітавшись із охоронцем, та заїхав до боксу, - не того, з якого були ворота на вулицю, а до звичайного. Увімкнув опалення та світло у одній з кімнат на другому, надбудованому поверсі, - але засмикнув штору так, щоб не було видно ззовні, хто та чим займається всередині. Усім зрозуміло було, що три бокси із такою надбудовою зазвичай купують не для того, щоб просто тримати там авто. Але чим саме збирається займатися новий власник, сусіди не знали, - якщо тільки не розповіла Наталія. Але, навіть, якщо й розповіла, то це могло бути справою майбутнього, а поки що… Хтозна, що людина буде там робити? Враховуючи, як загинув попередній власник…

Сьогодні він був тут сам, та не збирався затримуватися надовго. Вийшов через хвіртку, зроблено у стулці воріт, що вели на вулицю, та пішов пішки, непомітний середній на зріст чоловік у непримітному одязі.

-Повернувся.

-І що? – спитала ворожка.

-Та нічого… Комп’ютер увімкнув, пошту перевірив, новини якісь продивився. Нічого, що б стосувалося … наших справ, не шукав. Зараз знову вимкнув, мабуть, поїхав кудись. – Чоловік, із яким вона розмовляла, лише розвів руками. Хоча говорили вони телефоном, тож, побачити співрозмовника ворожка не могла. – Але … така цікава активність…

-Я ж казала – як інша людина… Але ми не знаємо, де він, так?

-Так. Ти гадаєш, контакт потрібен?

-Сьогодні – ні. Він сам знайде, що йому потрібно.

-У дечому, здається, вже знайшов, - посміхнувся чоловік. Але ворожка абсолютно серйозно сказала:

-Тим краще.

Він не став заперечувати, бо довіряв їй у таких речах. А тому вони домовилися здзвонитися завтра. А можливо, й зустрітися. За потреби.

Таксі Іван замовив телефоном, але і апарат, - дешевенький, - і стартовий пакет були нові, придбані напередодні. У машину він сів, звісно, у масці, звичайній, медичній. Влаштувався на задньому сидінні, прочинивши вікно, немов звичайний пасажир, що побоюється підхопити вірус. Із водієм не розмовляв, хоча той, мабуть залюбки підтримав би бесіду. Ну от хоча б на тему заторів, які перед Новим роком завжди сковували місто. Залишалося лише думати, як у тому анекдоті: «Ну я-то зрозуміло, куди їду, а вони-то усі?!». Невже стільки бажаючих робити покупки, ризикуючи заразитися? І що ж тоді повинно коїтися у метро? У Києві Іван громадським транспортом не користувався.

 Вийшов з таксі він у двох кварталах від торгівельного центру, у якому вже був сьогодні. Зайшов у тій же масці до приміщення, походив там хвилин п’ятнадцять, а потім опинився ззовні, на тій же паркові. Підійшовши до чорного «Пассата», дістав з кишені ключі та спокійно, ніби це він сам запаркував його тут, сів за кермо та рушив.

Ще місяць тому він вважав би дурістю, маючи чотири авто (якщо враховувати залишений у Франківську УАЗик), купувати іще одне. Але … «Тесла» була зареєстрована на батька, «Форд» та «Джимні» - на маму (хоча на останньому й їздила Віолета). А отже, усі можна було пов’язати з ним. Ще одне авто потрібно було не Івану Доленосу, воно було потрібно Фрілансеру. Залишалося придумати, як вирішити проблему, щоб машину можна було законно експлуатувати, але неможливо було пов’язати із тим, хто на ній їздить, - якщо тільки не упіймати за кермом.

Рішення, звичайно, було знайдено. Кіпрська адвокатська фірма (проблему вирішив переведений їй єдиний біткойн) уклала договір із українською лізинговою компанією. Та, у свою чергу, придбала неновий, але свіжо ввезений «Фольксваген Пассат», - з тих, що стали дешевими у Америці внаслідок «дизельного скандалу», а українським нормам відповідали, й їх чимало ввозили до країни. Власник автосалону був дуже задоволений.  Авто було передано у лізинг кіпрській фірмі, забрав його та документи український адвокат, що працював із нею, йому, звісно, надіслали довіреність. У свою чергу, він усі документи та ключі від «Фольксвагена» відіслав тією ж міжнародною кур’єрською компанією на Кіпр, а вже звідти переслали Івану. Таким чином, хоча схема вийшла дещо громіздкою, в Україні ніхто не знав, хто саме буде їздити на автомобілі. Це було потрібно тому, що, розумів Іван, у місцях, де щось відбувається, потім поліція може передивлятися записи з відеокамер та фіксувати номери машин, шукаючи таким чином якщо не підозрюваних, то свідків. Йому це було зовсім непотрібно.