14. Відкриття.

Будильник задзвонив о дев’ятій. Зазвичай запізно для Івана, але цього разу він відчував, що необхідно виспатися, та поставив його на цей час. До речі, це був старомодний механічний годинник, - батько не користувався для цього новомодними гаджетами, а тепер Іван теж перейняв цю звичку. Хоча, насправді, яка різниця..? Але, коли спрацьовує не електроніка, а старий добрий механічний пристрій… У цьому таки щось було.

Щоправда, подумав він, одягаючись, чому ж батько так пристрастився до «Тесли», що не бажав їздити ані на чому іншому? Адже це – повні протилежності!

З іншого боку, яка тепер різниця? Сам він електромобілем звісно, користувався, якщо вже той йому дістався, але фанатом такої техніки не став. Це Ілоні сподобалося, посміхнувся Іван. Потрібно буде, якщо кудись поїдемо, таки дати їй покерувати. Можливо, іще й розчарується… Звикнувши до старого УАЗа, тепер він сформулював, чим відрізняються сучасні авто. Звичайно, радянський всюдихід – несумісний із поняттям елементарного комфорту. Його там немає взагалі. Але, коли їздиш на авто того часу, то відчуваєш, що саме ти – водій. Що автомобіль реагує саме на твої дії. Що, наскільки ти натиснеш на педаль газу, настільки ж, суто механічно, відкриється дросельна заслонка у карбюраторі, й настільки ж зреагує збільшенням обертів двигун. Яке зусилля прикладеш до керма, так і змінить напрямок машина. Яку передачу обереш, - так і буде розганятися.  Навіть, якщо УАЗ і не відрізнявся добрим розгоном чи керованістю, - його переваги булі в іншому, - навіть, якщо, щоб хоч якось можна було всидіти за кермом бодай кілька годин, довелося встановити туди нормальні сидіння від сучасної іномарки, навіть, якщо, коли їздиш ним кожен день (Іван робив це, хіба що, взимку, та й куди йому було у такому режимі їздити, живучи у центрі Франківська?), доводиться чи не щотижня щось ремонтувати, - все-таки там ти відчував себе водієм… А у сучасному авто ти натискав на газ, - і потім комп’ютер десь у надрах машини ухвалював рішення, чи виконувати твою команду. І, якщо так, то яким чином та у якій мірі. Навіть кермо із підсилювачем – ніби й змінювало напрямок руху, як потрібно, але жило якимось власним життям, керованим усе тією ж електронікою. Зв’язок із машиною втрачався, як і відчуття, що керуєш саме ти. Навіть на автомобілях зі звичайним двигуном, але електронною педаллю газу та роботизованим керуванням трансмісією. А тим більше – на електромобілі чи гібриді. У його «господарстві» тепер опинилися обидва, тож, Іван міг порівняти.

Він продовжував думати про це за сніданком, але потім, пройшовши до бібліотеки, відкинув те, що було зараз неважливим. Передусім, увімкнувши комп’ютер, увійшов до профілю Фрілансера та перевірив кількість переглядів нового відео й реакцію на нього. Кількість переглядів та перепостів викликали задоволений кивок. А тепер потрібно було переходити до новин.

Зранку здійнялася буря. Іще й тому, що врятовані діти, - так Іван для себе називав їх, - виявилися з непростих сімей (ну, правильно, хто іще живе зараз на Печерську? А діти, мабуть, гуляли недалеко від дому…). Хлопець – син відомого театрального режисера, батьком дівчини був народний депутат, заступник голови однієї з опозиційних фракцій. Судячи з усього, батьки про те, що діти зустрічаються, нічого не знали, хоча зараз важливо було не це. Парубок потрапив-таки до лікарні у досить важкому стані, - пробув без кисню занадто довго. Іван подумки вилаяв себе, - потрібно було триматися ближче, можна було б встигнути… Такі речі могли закінчитися й ураженням мозку, на усе життя. Він сподівався, що такого не станеться. А дівчина, як виявилося, кмітлива та зробила усе, як треба. Скористалася розчинювачем, який він залишив, а, коли змогла розмовляти, взяла телефон свого супутника, - її власний розбився під час боротьби із Клейким вбивцею, - викликала поліцію та швидку… Що ж, це усе, що можна було тоді зробити. І йому, й дівчині.

Батьки хлопця, яких журналісти «упіймали» біля лікарні, були у шоковому стані, та відповідати на питання не стали. А от депутат, звичний до спілкування із пресою, - до того ж, його-то дитина фізично не постраждала, та зараз знаходилася вдома, - вибухнув розлогим коментарем. Передусім, вказав, що не знає, чи пов’язаний напад із його політичною діяльністю, чи ні. Але у будь-якому випадку, те, що поліція протягом року не може упіймати вбивцю, який залишив після себе стільки трупів, - це ганьба! Від цього автор коментаря перейшов до якості роботи поліції та діючої влади загалом (ніби, коли його політична сила була при владі, було краще, подумав Іван). І, звичайно, депутат висловлював подяку «невідомому рятівникові, який не побоявся втрутитися». Досить формально, але спасибі й на тому.

Коментар у соцмережі заступника міністра внутрішніх справ захопливим не був, - воно й не дивно… Визнавши крізь зуби, що «злочинець, якого прозвали Клейким вбивцею, діє вже протягом року, залишивши за собою низку жертв», чиновник наголошував, що «боротьба зі злочинністю – це системна робота слідчих та оперативних підрозділів, а не справа одиночок». Висловивши подяку невідомому, який врятував кілька життів, заступник міністра зауважував, що «не потрібно розігрувати з себе Бетмена», натомість, якщо цей невідомий знає щось про вбивцю, - коли вже він зміг відвернути аж два вбивства, які той хотів вчинити, - то має з’явитися до поліції й дати показання, тим більше, що допоки він не вчинив нічого незаконного, а тому відповідальність йому не загрожує. Прочитавши це, Іван із посмішкою пригадав одну з улюблених фраз нині покійного російського сатирика: «Ага, щас!». До того ж, він і не міг, насправді, надати слідству якусь інформацію, що допомогла б встановити особу Клейкого вбивці.

Але пост свідчив про те, що шукати тепер поліцейські будуть не лише злочинця, але й його. Хоча б з метою лише «поспілкуватися», - щоправда, їм у цьому не дуже можна було вірити. А цьому заступникові міністра – тим більше.