15. Міттельшпіль.

Перше, що побачив, прокинувшись, Іван, - це спрямований на його обличчя погляд подруги. Подруги, знайти яку і не чекав, подумав він, а потім звернув увагу на вираз очей. Його можна було назвати … мрійливим. Ілона прокинулася раніше, а не вставала з тієї простої причини, що рука її опинилася під його ребрами. Вона просто не хотіла його розбудити. Але цей погляд… Мимохідь Іван подумав, що статус героя, мабуть, має деякі вигоди. Та сказав:

-Ну, доброго ранку! Встаємо, справи чекають! Та й доїсти усе це потрібно…

-Так… - Вона рвучко підвелася. – Ходімо… Де тут, до речі…

-Отам. – Звісно, він пропустив дівчину вперед, а за кілька хвилин вони вже сиділи за столом. Ілона сказала:

-Ну, мені потрібно вдома хоч … показатися…

-Там тебе хоч не вб’ють? – посміхнувся Іван. Але відповідь була неочікуваною

-Знаєш, мама … нам ніби санкцію дала… Ще коли ми повернулися з Дубно, вона, коли зайшла до квартири, лише на мене подивилася та пробурчала: «Мабуть, тобі це було дуже потрібно». Та більше нічого не сказала. А вчора… Я їй, звісно, телефоном розповіла, що справу закрито, й фотки постанови скинула. Як і тобі… Та сказала, що … це ти влаштував… На що мама відповіла, що її подруги запрошували зустрічати Новий рік, але вона хотіла відмовитися, бо тоді я б залишилася сама, але тепер мені, здається, є з ким відсвяткувати, тому вона, мабуть, передзвонить та погодиться… Сказала, звісно, невдоволеним тоном, але…

-Так, схоже на формальний дозвіл! – розсміявся Іван. – Тож, завтра сюди повертаєшся…

-Забереш мене..?

-Простіше зробимо. Машину візьми. «Джимні». Тобі все одно по роботі їздити доведеться, а я не хочу, щоб ти у тому метро вірус підхопила… Дуже неприємна штука, можеш мені повірити.

-Невже ти дозволиш мені…

-Не те, що дозволю, а наполягатиму. В тебе права-то з собою? От і добре… Сьогодні до офісу їдеш, до речі? Ти ж казала, що частину завдань можна робити віддалено…

-Так, та сьогодні й небагато… От лише ноутбук вдома залишила. Ти мені дозволиш за один з тих, у бібліотеці, сісти..? А що ти хотів..?

-Ну от і поїдеш додому так, ніби увесь день була на роботі. А то я ж обіцяв, що ми листи Лейднера разом вивчати будемо. А в мене вже терпіння немає…

-Тоді буду намагатися закінчити пошвидше! До речі, Зоя Петрівна сказала, що таки підготує позов до суду… Щоб мені змінили підстави звільнення. Справу-то кримінальну закрили, ніякого аморального вчинку точно не було…  

-Я б на твоєму місці ще й моральну шкоду з них вимагав. Не з органів слідства, - вони можуть розізлитися й справу знову відкрити, - саме з твого колишнього начальства. Про презумпцію невинуватості вони там явно й не чули… Не заради грошей, а з принципу.

-Зоя Петрівна теж так сказала. Баба Зоя, - посміхнулася Ілона. – Вона казала, що … буде повертати тобі гроші… Ну, Фрілансеру, вона ж не знає…

-І не кажи їй. Хоча, можливо, вона щось і підозрює… Я напишу, щоб гонорар вона собі залишила, та із позовом тобі допомогла. А заставу поверне, звісно. Щоправда, поки гроші у гривнях там лежали, біткойн зріс. Але … я більше отримав.

-Скажи, а … якщо Клейкий вбивця захоче … мене добити? – Здається, вперше у голосі Ілони звучало занепокоєння. Але при згадці про адвоката вона пригадала напад біля офісу.

-Обережною будь, звісно. Та … коли будеш їздити, намагайся паркуватися як можна ближче до дверей. Щоб пішки не ходити темними дворами. – Іван знову посміхнувся, а потім вже серйозно продовжив: - Але, насправді, сумніваюся… Ми ж вважаємо, що … це якось пов’язано із вбивством моєї сім’ї, та що Клейкий вбивця намагався … перервати ланцюжок. Щоб не можна було вийти на слід того клятого дрону. Але, коли напад не вдався, він не став його повторювати. Натомість намагався прибрати Андрія у Дубно. До того ж, ще, мабуть, не знає, що зазнав невдачі, а тим більше – не знає, що ми дізналися… Або в нього таке правило – не повторювати напад на того, кого не зміг вбити, або причина у чомусь іншому. Але, замість того, щоб іще раз спробувати … на тебе напасти, він поїхав до Дубно. Витрачаючи час, ризикуючи … що його пов’яжуть із вбивством у іншому регіоні. Ні, я гадаю, він тебе не чіпатиме. – Іван похитав головою. – Але ти, все ж таки, будь обережною… Логіка Клейкого вбивці може відрізнятися від моєї.

-Щось не помічала за тобою раніше чорного гумору… А обережною, звісно буду…

Кількома хвилинами пізніше вона сіла за ноутбук, - один з новіших, не той, яким вже звик користуватися Іван, - та стала налаштовувати вхід у власну електронну пошту, а ще встановлювати програму для відеозв’язку. Постоявши кілька хвилин в неї за спиною, Іван зробив висновок, що місце це вона облюбувала для роботи надовго. Його це влаштовувало, тому, нічого не сказавши, він сів за власний комп’ютер. Та зайшов до профілю Фрілансера, подивився кількість переглядів та перепостів останнього відео, - з парку. Почитав коментарі. Подивився новини, передусім, на цю тему. Хлопець, який потрапив до лікарні після нападу Клейкого вбивці, здається, був вже не у критичному, а просто у важкому стані, лікарі казали, що, напевно, він повернеться до нормального життя. А от дівчина навіть коментар журналістам дала, - щоправда, стоячи спиною до камери. Та ще й те, що сталося, описала напрочуд точно. Холоднокровна, відзначив Іван, та й після того, як він побіг за Клейким вбивцею, зробила усе, як треба, усе, як він казав.