18. Пастки.

-Він налякав мене цього разу, - сказала ворожка.

-Що сталося? – спитав чоловік. – Він … знову на межі?

-Навпаки. Він … знайшов себе. Був з дівчиною, там усе нормально… Я обережно розпитала його… Він іде далі. Та не збирається зупинятися.

-То це добре. От, хіба що, дівчина тебе бачила… Але це – не катастрофа. Чого ж ти злякалася?

Ворожка зробила паузу. Вона помилилася, й тепер потрібно було зізнатися у цьому. Але брехати вона не могла.

-Я вже йшла… І тут він раптом гукнув до мене. Та спитав … про Останнього вчителя. Чи знаю я щось про його етюди.

-І ти..?

-І я сказала, що не граю у шахи. А він спитав: чому ж я не сказала про картини, а не про шахи..?

-Він зрозумів, що ти щось знаєш… Так, це погано.

-А ще гірше, що він … розслідує і щось стосовно Вчителя. А якщо знайде..?

-Ти заборонила йому?

-Ні. Я не могла без вас… Але натякнула, що краще туди не дивитися.

-Як гадаєш, це подіє?

Ворожка похитала головою, - вона розумілася на людях, та була впевнена: це лише розпалить цікавість…

-Ні.

Ілона навідріз відмовилася цього разу брати машину, сказавши, що до доброго надто швидко звикаєш. Іван знизав плечима, хоча у якійсь мірі розумів, чому. Невже вона вважає занадто ризикованим те, що він хоче робити, та … не бажає залишитися у незрозумілому положенні? Думати про це було неприємно. Але другого січня він підвіз дівчину додому на "Форді" та поїхав до гаражу. Виїздити «Фольксвагеном» вдень було не найкращим рішенням, але іншого, власне, не залишалося. На щастя, ворота, що вели назовні, не на територію кооперативу, були у такому місці, яке мало хто бачить… На ньому знову була чорна куртка із каптуром, накидати який у салоні авто, звісно, не було потреби, - ані з огляду на погоду, ані для того, щоб приховати обличчя. Маска та окуляри лежали у кишені.

Зранку, перед тим, як їхати, він зробив перше повідомлення у групі месенджера «Кластер» від імені користувача needleon. Це було оголошення – замовлення на вбивство. Потенційною жертвою був чоловік тридцяти семи років, який живе під Києвом, постійної роботи не має, їздить на авто. Час, коли мало статися вбивство, - з п’ятого по сьоме січня. Спосіб – імітація побутового конфлікту, можливо, на дорозі. У об’яві наголошувалося, що, якщо із об’єктом буде дівчина, то увесь сенс операції у тому, щоб вона ні в якому разі не постраждала. Тому, хто візьметься за роботу, будуть відправлені подробиці щодо об’єкта. Іван вважав, що з усієї дюжини членів групи на завдання з такими параметрами має відгукнутися лише один.

Але усе це зараз відступало на задній план. Вирішальною зараз була спроба упіймати Клейкого вбивцю.

Співачка, яку він вирахував за описом у оголошенні про її вбивство, жила у дорогому будинку на Оболоні. Територія житлового комплексу охоронялася, ніхто чужий в’їхати туди не міг. Таксисти – тим паче. А тому мешканці, що замовляли машину, змушені були самі виходити до неї за шлагбаум, щоправда, йти було недалеко. Івану, - тобто, Фрілансеру, - це зараз було на руку.

Він вважав, що представниця богеми не буде сидіти вдома усі свята, а поїде кудись розважатися. Та перевірив. Сідати за кермо співачка не хотіла, а отже, змушена була користуватися таксі, - не метро ж їй було їздити… Таке життя вона вела вже тривалий час, Іван замислився, чи не пошкодувала тепер про відсутність власного авто: таксі – це теж можливість підхопити вірус… А можливо, вона не ставилася серйозно до небезпеки.

Як би там не було, а йому не залишалося нічого іншого, як зайняти позицію у авто на паркові біля сусідньої будівлі, - там розміщувалися якісь магазини та, здається, відділення банку. Останнє було погано: можна було очікувати наявності камер спостереження, - але вибору не було. Це було єдине місце, звідки можна було бачити в’їзд до будинку, де жила співачка. Він сидів тут вже півтори години, але нічого не відбувалося. Хтось з сусідів потенційної жертви виходив через хвіртку або виїздив на власних авто, - таких було небагато. І взагалі, людей на вулицях набагато менше, ніж зазвичай. Хоча його авто на паркінгу не єдине, - воно й не дивно, продуктові магазини продовжували працювати.

З боку вулиці з’явилося авто – чорний універсал «Мерседес». Під’їхав до шлагбауму та зупинився так, ніби водій когось чекає. Вікна тоновані, сам автомобіль нагадує, скоріше, катафалк, подумав Іван. Чи, можливо, йому так здається через те, чим він зараз займається? Він посміхнувся через цю думку, але щось змушувало уважніше придивитися до «Мерседесу». Раптово він зрозумів, що вже десь бачив це авто.

Розпізнавальний знак України із рекламою якогось банку лівіше номера був наклеєний не зовсім рівно. Пам’ять послужливо нагадала: саме так було на «Мерседесі», що на шаленій швидкості випередив їх дорогою до Дубно. Він тоді ще звернув на це увагу Ілони, - мовляв, долітається. А вона упізнала машину свого колишнього, упізнала за номерами. Старими харківськими номерами. А зараз на «Мерседесі» встановлені київські, але не останнього зразка, із синім полем ліворуч, де розпізнавальний знак держави, - саме такі видають вже роки зо два, - а більш раннього, де це поле у кольорах прапора. Але перереєструвати останніми днями автомобіль на такі номери було неможливо. До того ж, пригадав Іван, довіреність на «Мерседес», видана на двох осіб, - покійного Максима та його дружину, - лежала у шухляді столу на другому поверсі його гаражного боксу!