20. Зіткнення.

-Ну, хоча б зобов’язання перед твоїм Олександром Борисовичем виконали. – Останню «порцію» сканів Іван відправив вранці, перед тим, як вони вирушили до офісу, де координувалася робота над проектом щодо мобільного додатку для туристів, що відвідують Київ. – Як гадаєш, що він скаже?

-Дасть перелік тих задач, що мають два вирішення: очевидне та таємне. А ми співставимо…  - знизав плечима Іван, наскільки це було можливо при керуванні автомобілем.

-З чим?

-Поки що не знаю. Але … Лейднер щось сховав. Щось цінне для тієї організації, до якої входили й він, - ми вважаємо, що він міг її очолювати, - й доктор Надія. Сховав… Певно, сподівався, що після війни це знайдуть. Він чи його послідовники. Але Лейднера розстріляли німці. Напевно, не він один не пережив війну, а залишки організації потім розгромила вже радянська влада. Саме тоді й потрапила до в’язниці доктор Надія, але згодом її звільнили. Так, вона не змогла жити у Києві, та переїхала до Дубно. Але не просто знайшла там роботу за спеціальністю, - ну, можливо, лікарів не вистачало… Але вона, опинившись там, купила будинок. Для тодішньої радянської людини – це великі гроші. Про що це говорить?

-Ти гадаєш, їй … хтось допоміг?

-Так. Організація, чи орден, як би це не називалося, - продовжували існувати. Напевно, доктор Надія, як помічниця покійного Лейднера, користувалася повагою.

-Яке це має відношення до нас?

-А ти пригадай, як ворожка відповіла на ім’я Лейднера. Це важливо й зараз. Певно, орден існує досі, а вона … чомусь причепилась до мене. Взагалі, я зацікавився Лейднером випадково, через картину. Але … якось забагато збігів. До мене чіпляється ворожка, яка має відношення до ордену… Одночасно з усім цим… Гадаю, це якось пов’язано із загальною картиною.

-То орден … за нас, чи теж вороги?

-Напевно, не вороги. Саме ворожка наштовхнула мене на кілька думок… Але не знаю, що їм насправді потрібно. Поки що будемо вважати, що орден – якась третя сторона. Із власними інтересами, але не ворог.

-Ну, добре. А чому ти вважаєш, що … те, що сховав Лейднер, не знайшли? Та ж доктор Надія?

-А це тому, що старий був занадто вже неординарною особистістю. Він використав шахи, щоб сховати цю цінність. Що б це не було. Пам’ятаєш, він писав про знання, та що для радянської влади це лише трохи золота? А ще писав, що використає те, що Надія не любить. Вона не грала у шахи, а тому при усьому бажанні не могла знайти … чи підказати соратникам, як та де знайти… Мабуть, в них не знайшлося нікого, хто б міг зробити це. Для цього потрібно не лише грати у шахи не гірше за Лейднера, саме по собі це не проблема: у Радянському Союзі було багато добрих шахістів. Для цього потрібно було думати так само нестандартно, як Лейднер. А от таких людей не знайшлося ані у ордені, ані у «органах»…

-А ти хочеш знайти?

-Принаймні, зрозуміти, де, а бажано – й що, шукати. По-перше, це дозволить зрозуміти, чи є ордер для нас небезпекою, чи, можливо, навпаки. А по-друге, - посміхнувся Іван, зарулюючи на паркінг біля офісної будівлі на Солом’янці, - це просто цікаво!

Ілона, нарешті, посміхнулася, - здавалося, вперше після того, як він відправив те повідомлення найманому вбивці:

-Невиправний історик!

Іван лише розсміявся:

-І таким помру!

В дівчини одразу зіпсувався настрій, вона лише різко сказала, відчиняючи двері авто:

-От не треба про це!

Він хотів пожартувати, що не сказав, коли. Але, побачивши вираз її обличчя, вважав за краще утриматися.

Але у офісі усі, звісно, думали лише про майбутній мобільний додаток для туристів. Про  це й говорили. Щоправда, з мерії сьогодні був новий товариш, такий собі Андрій Аркадійович. Незрозуміло було, старший він за посадою відносно тих, з ким доводилося мати справу раніше, або нижчий, чи, можливо, рівний. Але погляд на справу мав геть інший.

-Ми повинні дати туристам основні локації, основні маршрути. От ви ж, - звернувся він до Івана, - коли водите екскурсії містом, не заходите до кожного двору, правда? Не даєте інформації про кожне дерево, і тому подібне. Так і в нас повинно бути…

-Я цього не роблю на звичайній екскурсії, - погодився той. – Але я повинен це знати. По-перше, мені можуть поставити питання. Ви собі навіть не уявляєте, які іноді прискіпливі бувають туристи! Дехто просто уважний, а є ще й такі, хто, перед тим, як їхати до міста, багато про нього прочитають. Підготуються. Такі іноді не лише запитання ставлять, а ще й факти повідомляють. З таким собі примруженням: а ти це знаєш? І, якщо виявиться, що не знаєш, - це б’є по авторитету, - закінчив з посмішкою.

-У вас таке бувало?

-Кілька разів. Костик, пам’ятаєш ту екскурсію, де ми й познайомилися? Там якраз така сімейна пара була… Окрім того, корисно тематичні екскурсії готувати. Гості люблять… Тим більше – в нас, у Франківську. Так, я саме там працював, і ми там подібний продукт зробили. Ось тому мене й запросили робити його тут… Ну, так от, можна багато про що розповісти. Та й зважати на специфіку кожної конкретної групи  треба. Якщо це звичайні туристи, приміром, з Києва, - то про Станіславське гетто даєш лише загальну інформацію, ну, й показуєш, що та де. А якщо це група з Ізраїлю, - зовсім інша справа.