14.

Подарунок виявився символічним, але це і не було важливим. От як у Тетяни з’явився той злощасний келих шампанського, вона і через місяць не могла згадати. Напевно з нього і розпочалось найцікавіше дійство в її житті.

Перемога засліпила очі. Подарувала крила, ніби маленькій дівчинці нарешті подарували те, про що вона так довго мріяла. Ніхто не ображав і не намагався принизити. Цікавість прокинулась і захоплювала все нові і нові серця. Ніби щось їх всіх поєднало нарешті.

Розійшлися вони далеко за північ. Піднімаючись у свою кімнату Тетяна відчувала себе щасливою. ЇЇ вперше в житті ніхто не переконував у не вірності власних переконань. Не ставив під сумнів її улюблену справу і не дивився зверхньо. Вона зайшла в кімнату і насилу стягнувши одяг, нарешті вклалася спати.

Тетяна вперше в житті взагалі ні про що не думала і одразу заснула, знайшовши нарешті ковдру на ліжку. Їй завжди потрібно було щось обіймати.

Прокинулась вона від того, що сонце засліплювало її своїм світлом і вона його побачивши першим, розплющивши очі, одразу нічого не помітила.

Солодко потягнувшись, Тетяна не змогла стримати позіхання, широко розтягнувшись на ліжку.

І тут вона побачила його. Олег сидів навпроти ліжка, уважно спостерігаючи за нею.

 - Що ти тут робиш? Зовсім з глузду з’їхав! – Тетяна встала на ноги і невчасно згадала, що стоїть у спідній білизні перед чужим чоловіком, нехай і знайомим

    Але Олег підозріло мовчав і з кожною секундою чекання відповіді, Тетяна розуміла, що щось не так. Така собі розмова без слів.

Потім вхопивши ковдру і прикрившись їм нарешті, трохи пильніше роздивилась навколо.

Розуміння приголомшило її саму. Це вона сама приперлась до нього в кімнату, переплутавши.

Олег продовжував мовчати, розглядаючи її все нахабніше з веселими іскорками в очах. Тетяна бачила, як його обличчя міняло вираз і не могла відвести погляд, спостерігаючи його реакцію.

 - Що, Тетянко, добре погуляла вчора?

Вперше в житті Тетяна не знала, що сказати. Вирішила мовчки втекти в кімнату, в якій повинна була прокинутись. Вже там, подивившись яка година, зрозуміла, що напевно запізнилась на автобус. Але вона так просто не хотіла здаватись і тому одягнувши перше, що потрапило до рук. Ним виявився різнокольоровий сарафан, в якому вона і вибігла на вулицю.

Звичайно, ніяких автобусів не було на зупинці, бо вона просто проспала. І тепер доведеться знаходитись тут ще чотири дні. Розпачу Тетяни не було меж.

Отакою розгубленою її побачила Люба, підійшовши ближче.

 - Хотіла привітати тебе з вдалим виступом! Ти молодець! Особливо мені сподобалось, що ти не будеш нікого судити і щось заперечувати. І Олег попросив вибачення привселюдно. Ти рада?

 - Це мене радше здивувало і збентежило. І здалося, що він щось замислив не добре.

 - Ти що йому досі не довіряєш?

Тетяна кинула на неї швидкий погляд. Вона не стала казати Любі, що не знає чому саме так він поводив себе в минулому? Чому привертав занадто багато уваги її поглядам? Змушував, щось доводити? Чи взагалі могла Люба її зрозуміти? Напевно ні. В кожного була своя правда.

 - А в тім, напевно ще не час. Може тобі слід поспілкуватись з ним ближче? І ти з цього спілкування, щось зрозумієш. – Люба загадково посміхнулась.

 - Ми сьогодні знову будемо біля озера. Приходь. Поспілкуємось, згадаємо різні історії зі студентських років, бо ти тоді так швидко втекла. А це спілкування невимовно надихає. Я от вже два дні щаслива ходжу. Ніби і причини нема, а я щаслива. А зараз іди поснідай, бо не встигнеш. – і Люба не чекаючи її відповіді пішла в сторону озера, залишаючи Тетяну на самоті.

Це знову здивувало. Люба ніби почала змінюватись чи їй так здалося?

Повільно пішла, поснідала. Всіх кого, Тетяна не зустрічала, всі з нею віталися. Це було дивно і незвично.

Коли вона повернулася у свою кімнату, Олега знову не було.

А він же дійсно вибачився? Чи вона сама так сильно трималась за свої образи, що для неї тепер все здається таким дивним? Так, вона часто радила своїм пацієнтам пробачати. А коли це торкнулось її саму, здалось не легким?

Пробачити, це прийняти все таким, як було. Визнати це нарешті і йти собі далі. Не тримати всередині і не повертатися думками знов і знов.

Зараз Тетяна не знала, що робити. Піти до них чи залишитись в кімнаті, тримаючись за свої образи?

Погода на дворі була прекрасною, ніби змушуючи прийняти єдине вірне рішення.

Не довго думаючи, Тетяна вже йшла до них. Намагаючись не думати, як вони відреагують. Побачивши всю ту ж компанію, що і попереднього разу, тільки без двох з паралельної групи, вона лиш на мить зупинившись, продовжила йти.

 - Привіт! – промовила вона, опускаючись знову поряд із Любою.

 - Привіт! – промовила Люба, Олег і Федір майже одночасно.

 - Скоро знову втечеш? – спитав у неї Олег.

 - Я дуже емоційна, як ви напевно помітили і іноді мені важко стримувати себе. Тому людям, які мені дійсно подобаються стає непереливки. Одним словом – Фітоляка. – промовила Тетяна і побачивши вирази обличчя колишніх одногрупників, почала сміятися так, як не сміялася ніколи в житті.