Фітоляка

14.

Подарунок виявився символічним, але це і не було важливим. От як у Тетяни з'явився той злощасний келих шампанського, вона і через місяць не могла згадати. Напевно з нього і розпочалось найсмішніше дійство в її житті.

 Перемога засліпила очі. Подарувала крила. Ніби маленькій дівчинці нарешті подарували те, про що вона так довго мріяла. Ніхто її не ображав і не намагався принизити. Цікавість прокинулась і захоплювала все нові і нові серця. Ніби щось їх всіх поєднало нарешті. 

Розійшлися вони далеко за північ. Піднімаючись у свою кімнату Тетяна відчувала себе щасливою. Її вперше в житті ніхто не переконував у невірності власних переконань. Не ставив під сумнів її улюблену справу і не дивився зверхньо. Вона зайшла в кімнату і насилу стягнувши одяг, нарешті вклалася спати. 

Тетяна вперше в житті взагалі ні про що не думала і одразу заснула, знайшовши нарешті ковдру на ліжку. Їй завжди потрібно було щось обіймати.

Прокинулась вона від того, що сонце засліплювало її своїм світлом і вона його побачивши першим, розплющивши очі, одразу нічого не помітила.

Солодко потягнувшись, Тетяна не змогла втримати позіхання, широко розтягнувшись на ліжку.

І тут вона побачила його. Олег сидів на стільці навпроти ліжка, уважно спостерігаючи за нею.

 - Що ти тут робиш? Зовсім з глузду з'їхав! - Тетяна встала на ноги і невчасно згадала, що стоїть у спідній білизні перед чужим чоловіком, нехай і знайомим.

Але Олег підозріло мовчав і з кожною хвилиною чекання відповіді, Тетяна розуміла, що щось не так. Така собі розмова без слів. 

Потім вхопивши одіяло і прикрившись їм нарешті, трохи пильніше роздивилась навколо.

Розуміння приголомшило її саму. Це вона сама приперлась до нього в кімнату. Переплутавши.

Олег продовжував мовчати, розглядаючи її все нахабніше з веселими іскорками в очах. Тетяна бачила, як його обличчя міняло вираз і не могла відвести погляд.

 - Що, Тетянко, добре погуляла вчора?

Вперше в житті Тетяна незнала, що сказати. Вирішила мовчки втекти в кімнату, в якій повинна була прокинутись. Вже там, подивившись яка година, зрозумiла, що напевно запiзнилась на автобус. Але вона так просто не хотiла здаватись i тому одягнувши перше, що потрапило до рук. Ним виявився різнокольоровий сарафан, в якому вона і вибiгла на вулицю. Звичайно, нiяких автобусiв не було на зупинцi, бо вона просто проспала. I тепер доведеться знаходитись тут ще чотири днi. Розпачу Тетяни не було меж.

Отакою розгубленою її побачила Люба, пiдiйшовши ближче.

 - Хотiла привiтати тебе з вдалим виступом! Ти молодець! Особливо менi сподобалось, що ти не будеш нiкого судити i щось заперечувати. I Олег попросив вибачення привселюдно. Ти рада?

 - Це мене радше здивувало i збентежило.  І здалося, що вiн щось замислив не добре.

 - Ти що йому досi не довіряеш?

Тетяна кинула на неї швидкий погляд. Чи могла Люба її зрозумити? Напевно ні.  В кожного  була своя правда.

 - А в тім, напевно ще не час. Може тобi слiд поспілкуватися з ним ближче? Ми сьогоднi знову будемо біля озера. Приходь. Поспiлкуємось, згадаємо рiзни iсторiї зі студентських років, бо ти тодi так швидко втекла. А це спілкування невимовно надихає. Я от вже два дні щаслива ходжу. Ніби і причини нема, а я щаслива. А зараз їди поснідай, бо не встигнеш.- і Люба не чекаючи її відповіді пішла в сторону озера, залишаючи Тетяну на самоті.

Це знову здивувало. Люба ніби почала змінюватись чи їй так здалося. 

Повільно пішла, поснідала.  Всіх кого  Тетяна не зустрічала, всі з нею віталися. Це було дивно і незвично.

Коли вона повернулася у свою кімнату, Олега в своїй кімнаті вже не було. А він же дійсно вибачився. Чи вона сама так сильно трималась за свої образи, що для неї тепер все здається таким дивним. Так, вона часто радила своїм  пацієнтам пробачати. А коли це торкнулось її саму, здалось нелегким. Пробачити це прийняти все таким, як було. Визнати це нарешті і йти собі далі. Не тримати всередині і не повертатися думками знов і знов. 

Зараз Тетяна незнала, що робити. Піти до них чи залишись в кімнаті. Погода на дворі була прекрасною. Ніби змушуючи прийняти єдинє правильне рішення. 

Недовго думаючи Тетяна вже йшла до них. Намагаючись не думати, як вони відреагують. Побачивши всю ту ж компанію, що і попереднього разу, тільки без двох з паралельної групи, вона лиш на мить зупинившись, продовжила йти.

 - Привіт! - промовила вона, опускаючись знову поряд із Любою.

 - Привіт! - промовила Люба, Олег і Федір майже одночасно.

  -  Скоро знову втечеш? - спитав у неї Олег.

 - Я дуже ємоційна, як ви напевно помітили і іноді мені важко стримувати себе. Тому людям, які мені дійсно подобаються стає непереливки. Одним словом Фітоляка. - промовила Тетяна і побачивши вирази обличчя колишніх одногрупників, почала сміятися, так як не сміялась ніколи в житті. 

Її сміх дзвінким відлунням, розносило лісом, але Тетяні в цю саму хвилину було все одно. 

Коли вона нарешті заспокоїлась і повитирала сльози з очей, які повиступали і котилися по обличчю, вона промовила.



Дара Гончар

Відредаговано: 18.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись