32.

 Отримавши вчорашнє повідомлення від Тетяни, Олег зрозумів, що нічого не можна планувати                 наперед.

 Ні-чо-го. Ніколи.

Зранку він мчав, так швидко, як тільки міг, але ці безкінечні тягнучки. Від них нікуди подітися. Він майже запізнився….

Побачивши, як двоє нападників, покидають місце злочину. Навколо нікого, крім нього. Перед Олегом постав вибір. Переслідувати нападників чи спробувати допомогти пораненим.

Перше, що він подумав, що влучили в Тетяну і Володимира одночасно. Він бачив кров, але не знав чия вона.

Відтягнувши чоловіка від Тетяни, він вперше в житті злякався крові, бо жінка була вся в ній.

Потім Тетяна промовила, що то не її, то Володимира і тоді він не став зволікати.

Олег не знав чи вдасться йому його врятувати, але вчинок цього чоловіка, вказував на те, що він вартий того, щоб поборотися за його життя, не знаючи наперед результату.

Володимир втратив свідомість і з кожною хвилиною втрачав все більше крові. Тетяна ледь опанувавши себе зхвильовано роздивлялась пораненого.

Олег зрозумів, що повинен врятувати його, зробити все, щоб Володимир вижив. Заради них.  Заради їхнього спільного майбутнього.

 Подзвонивши колезі, попросив підготувати операційну.

На порозі лікарні їх вже чекали і допомогли покласти Володимира на кушетку для пацієнтів, якомога швидше і без зайвих рухів.

Олег повернувся до Тетяни, її обличчя вже було майже звичайного кольору.

       - Ти мабудь, їдь додому!

      -  Я не можу, я не хочу! Я буду тут. Тим паче зараз я не зможу керувати автомобілем.

Олег роздивлявся її обличчя, а потім швидко промовив, звертаючись до Віри, яка теж вийшла на двір, щоб допомогти.

     -  Віро, допоможи Тетяні, не залишай. Доки, хтось не привезе речі чи приїде.

      -  А ти! – він доторкнувся до її долоні. – Подзвони батькам….тобі не потрібно залишатися наодинці.

      Потім швидко зайшов всередину і взявся до справи.

     Його чекав запеклий бій, результатом якого стане подальше життя. І Володимира і Тетяни і його самого, бо якщо Володимир  помре він назавжди постане між ними і буде для неї героєм.

                                                                    *****

Через два тижні

Тетяна закінчила сьогодні свій робочий день трохи раніше, ніж зазвичай, тому вирішила поїхати в будинок Володимира, зібрати деякі його речі і відвести в лікарню.

Він перебував весь цей час в стабільно поганому стані і поки що знаходився десь на межі життя та смерті. Тіло підтримували апарати, а він здавалось не хотів повертатися назад.

Нападників весь цей час активно шукали.

Тетяна майже постійно відчувала тепер стійке відчуття провини. За те, що тоді так сталося. За те, що тепер Володимир стовідсотково не хотів боротися за життя. Так, вони нікуди не поїхали, але те, що сталося наче їх тепер назавжди поєднало.

Олег дійсно зробив все, що міг. Тетяна тепер постійно ловила на собі його вичікуючи погляди, але вирішувати щось не поспішала. Весь цей час вона жила у батьків, не бажаючи залишатися на самоті.

Вчинок Володимира вразив її занадто сильно. І тепер вона не могла його покинути на призволяще. Він подарував їй життя, майбутнє, змогу бути коханою і кохати.

Олег терпляче чекав на  її рішення, не наполягаючи і даючи змогу самій вирішувати, що робити. Тетяна бачила, що він майже весь час знаходиться на роботі, приділяючи їй все більше часу, намагаючись уникати питань і відповідей.

Зараз напевно так було краще для всіх.

Викликала таксі і коли машина під’їхала, сіла поряд з водієм, називаючи адресу. Потім відвернулась до вікна, всю свою увагу приділяючи спостереженню і даючи змогу водію зрозуміти, що спілкуватися не бажає.

Під’їхавши до будинку, Тетяна попросила водія зачекати на неї, бо вона не збиралася затримуватися надовго.

 - Привіт! – промовила Толіку, який відчинив їй двері.

  -  Добрий день.

  - Як справи?

   - У нас, нормально, а у вас? – спитав він, маючи на увазі стан Володимира.

   -  Без змін.

    - Це погано.

  -   Можливо не дуже добре, хоча надія на одужання все ж залишається.

Перше, що вона відчула, переступивши поріг будинку, це дивовижний запах, який здавалось заполонив весь величезний простір цього порожнього будинка.

Тетяна зрозуміла, що Валентина зараз знаходиться тут  і приготувала, щось неймовірне.

 - Добрий день! – Тетяна, зайшовши на кухню привітно посміхалась, вона з того самого дня Валентину не бачила і зараз буда рада зустрічі.