1. Яна. Фотосесія

– Привіт, – кинув Віктор мишеняті, яке стовбчило біля входу (схоже, що вже давно). – Ну, як жит... Господи! А це звідки?

Він дивився на фінгал, що ряснів під насупленим Яниним оком.

– Добрий день. Про що ви?

– Про те, що в тебе на морді. Ти хіба боксер?

– То не я. То мама.

– Ма-ама?!

– Думаєте, до вас так просто прийти?

Твою ж туди до біса.

– Тебе... б'є... мама? – повільно промовляв Віктор, дивлячись на Яну, як пугач.

– Нічого. То наші з нею справи.

– Яке «нічого»! Яно! Ти вже повноліт... майже повнолітня здорова дівка! – поров Віктор фігню і розумів це. – Як таке можна? Хоч би замазала чимось...

– Ви сказали без візажу. Та в мене й нема нічого.

– Яно! Ти прийшла зніматися! То й що мені з тобою... таке вже й не замажеш. Яно!..

– Нічого не вийде?

– А ще мені робити з тобою?

– Ну... то я піду тоді?

Треба було сказати: «Що ж тут поробиш. Бувай».

Але хтось знову заволодів Вікторовим ротом і сказав ним третю фігню за сьогодні. Перша була «у вашої доньки неабияка зовнішність», друга «знайдеш мене у фейсбуці», а третя оця:

– Чого ти одразу «піду, піду…» Зараз будемо думати.

Що думати? Про що тут думати? Хіба їй зафарбовувати цього синця? Візажиста видирати з Миколиного царства? І потім фотошопити оті нафіг нікому не потрібні фото? От дебілізм. От же ж влипнув…

Яна стояла, схиливши голову, і дивилася на нього з-під лоба. Отак вона, мабуть, стояла, коли її маманя била, думав Віктор. В ім’я свого Господа, який він там у неї є. Стоїть та чекає від тебе дива, бо ти ляпнув своїм дурним язиком фігню. Як поясниш їй, що ти взагалі репортер і принципово против постановного гламуру на кшалт Миколиних няшок?

Чекай.

А що, коли...

– Ходімо, – сказав Віктор і рушив до студії. Яна слухняно почвалала слідом. Що їй не скажи – то слухняно виконає, дратувався Віктор, знаючи, що неправий: ось вона прийшла ж до нього. Попри свою маманю.

Повна фігня з одного боку, думав він, налаштовуючи світло. (Коли останнього разу знімав у студії? Здається, ще на плівку...) З одного боку фігня, а з іншого... Але спробуємо. Була-не була – тре спробувати.

– Що мені робити? – спитала Яна.

– Що хоч. Стати там, де я тебе поставлю – і роби що хоч.

– Одяг цей підійде? Я тут принесла трохи ще...

– Хай буде! Нічо не чіпай! Ставай отут і... – мурмотів Віктор, клацаючи пристрільні кадри. – А ну трохи...

– Що?

– Нічого. Стій, як стоїш.

Він хотів сказати «а ну трохи спину рівніше», але відразу ж второпав, що якраз нічого не треба міняти. Ось така Яна – сутула, в своєму ніякому светрі з фучками, з синцем на півморди – ідеально підходить для того, що він задумав. Як це згодом назвати: «Ні насильству»? «Я не боюся»? Тема трендова, авжеж, будь-який штамп бери – та якраз буде те що треба.

Добре, що хоч прищів нема, думав Віктор. Хоч шкіра в нормі. А то ще й прищі потім фотошопить – спасибі велике. А ну ж бо...

Яна стояла як пінь. Ну, тобто просто неможливо було стояти гірше. І це якраз те що треба, розумів Віктор, азартно танцюючи навколо неї. Оцей її похмурий погляд з-під лоба... а в ньому щось є, до речі. Щось таке, специфічне... чи ти вже втягнувся? Га? Втягнувся, старий сатир?

– Тепер светра зніми. Чула? Що в тебе там під ним?

Яна завмерла.

– Ну що таке?

Вона зітхнула, відвернулася й стягла светр. Під ним була гола спина зі смугою ліфчику.

– Тю. Ні, такого нам не треба. Одягай назад. Чекай... Стоп! – крикнув той, і Яна заклякла в химерній позі. – А це що? Отут і отут? Теж мама?! То капець, Яно. То повний лютий капець. А ну ставай отак. Отак, кажу. Та ні, не так... ну що ти за людина така! Ти дівчина чи ти дерево, ось скажи?

Оці мені постановки, лютився він, намагаючись зліпити з Яни нормальний розворіт, що було видно синці. Потім плюнув і став знімати як є: сутулу спину, скуті ніякові плечі, погляд вовченяти з глухого загону...

Хоч фігура нічого, думав він. Хоч це. А то ще й пузо фотошопить, пластику робити – спасибі велике.

Це було трохи дивно: в маленькій студії лише він, спалахи та скута ніякова істота в ліфчику. Ані тобі движухи, ані мелькотіння облич, ані оцієї гонитви за миттю, котра як чкурне від тебе – і все, і прогавив її. Тут була інша гонитва – зняти так, щоб оце чортішо, яке затягнуло тебе сюди, набуло хоч якогось смислу. Гра в дурня, гмикав Віктор, бігаючи навколо неї. Але ж яка захоплююча, твою розтуди до біса...

– Досить із тебе, – сказав він, видихаючи. – Щось відзняли.

– Мені одягатися? – спитало чортішо.

– Як хоч.

Воно позадкувало до светру, і Віктор відвернувся. Не хоче передом в ліфчику світити. Бо її мамин Господь поб'є. А перед тим і сама мама. І так для неї гола спина – це як для усіх знятися повного голяка, ще й ноги розіпнути. То нехай вже бачить, що мені не треба її сіськи. (А цікаво, які вони в неї?..)

Надворі був духм'яний травень. Повітря кололо нерви запашним бузковим цвітом, ось як щойно в студії їх колов азарт, давно вже забутий Віктором. Сьогодні він вперше відчув його за останні місяці.

– Ну, – сказали вони одночасно з Яною, повернувшись одне до одного.

Навіть мовчання з цією похмурою істотою не давило Віктора, як могло б давити. Все ж таки весна – велике діло. Але я маю бути вдячний Яні, раптом подумав він. Хоч це все і несерйозно, іграшки-цяцянки, але ж вона тебе струсила, як то кажуть. Добряче так струсила, он аж наспівуєш щось, весь такий азартний, не те що вранці…

– А... що то буде? – спиталася Яна після того, як вони певний час намагалися щось сказати.

– Хо. А я знаю, – одказав Віктор. – Щось буде. Побачиш. Побачимо. На ось, підпиши, – згадав він, ледь не забувся.

– Що це?

– Реліз. Так всі роблять. Читай, там нічо поганого нема. Просто такий стандарт.

Яна подивилася на нього і підписала, не читаючи.