14. Леся. Шумахер

Крізь віконне скло плинув нічний Відень. Ліхтарі, вікна, реклами, машини, підсвітка давніх веж...

Чи не плинув – летів! Мчав! Оскаженілі вогні шугали повз око, наче метеори, будинки й дерева розступалися, даючи дорогу...

– Еее! Ти вабщє куку? – зляканий Шоко хапав її за лікоть. – Це тобі не Хмельницький! Скільки штрафів за тебе платитиму?

– Іди в жопу! – Леся вирулила на трасу до Мьодлінгу. – На старт! Вніманіє! Ма-а-рш!!! Ііііііи!

– Аааа! – волав Шоко по-дурному. Їх втиснуло в крісла, наче космонавтів, вогні з боків злилися в нервові пульсуючі стрічки. Машини попереду неслися просто в лоба і лиш останньої миті відлітали вбік. Шоко матюгався, Леся заливалася сміхом.

– За нами менти! Геть офонаріла, – скиглив той.

– О! То пограємось...

Передні машини стали відлитати вдвічі швидше. З темряви раптом зліпилася фура, несучись в самісіньке Лесине обличчя. Всередині тьохнуло холодним…

– Ааааа!.. – Леся та Шоко майже повиснули на ременях, втягуючись вперед, прямісінько у скло з фурою, яка летіла на них, зупинившись майже перед носом. – Ти хвора?! Хоч, щоб в тебе права відібрали? – бурчав Шоко, зелений чи то від підсвітки, чи то сам собою.

– Іди в жопу, – невпевнено повторила Леся. – А сам мене як віз з того бандюгальника? Де оце голі шльондри гуляли?

– Так ти ж ледь не обдєлалась…

Він мав рацію. Леся й зараз ледь не зробила те саме – руки й досі тремтіли, хоч вона й відказувала Шоко щось стібуче, вирулюючи на узбіччя.

Повітря заблимало – чимдалі все яскравіше – аж поки мігалка не стала просто за їх машиною.

– Пробач, любий, – глузливо промовила Леся, ховаючи погляд. – Можеш ті гроші віджати з мого майбутнього гонорару…

– От ш-шумахер, – прошипів Шоко, виходячи надвір. Леся теж вилізла.

Їй подобалися австрійські менти. Ввічливі, непохитні, наче роботи. Та й гарні, чого вже там. Шварценегери. А соромно було тільки першого разу, і ще трошки другого…

– Добрий вечір, фройляйн, – мовив високий рудий робот. – Ваші документи!

***

Поганяти Леся любила. Що є то є.

Це з’ясувалося раптом, коли вона нарешті навчилася водити й склала всі заморочливо складні австрійські іспити – з третього разу, щоправда, але Шоко сказав, що це просто вау як швидко, деякі і з сьомого не здають. Це тому що я талант, природжений Шумахер, пояснила йому Леся – і почала відриватись. Потроху, від поїздки до поїздки, випробуючи межі власної реакцій, адреналіну та терпіння місцевих ментів.

Спершу Шоко навіть заохочував її, потім жахнувся і второпав, якої халепи наробив, всадивши оцю безбашенну за кермо.

Так Леся відкрила для себе нове – окрім танцю – джерело адреналіну. Але все в житті має свої межі.   

– …Три місяці! Цілих три місяці! – кип’ятилася Леся. – Цилі три місяці сидіти без машини! Козли вони!

– Чого без машини, – весело відказував Шоко. – Я тебе возитиму. І я попереджав. Це тобі не Хмельницький.

– Ось дремену від вас усіх до Хмельницького, – погрожувала Леся. – І там вже поганяю. Де тут цей грьобаний заїзд? – питалася вона, вирулючи до паркінгу. – Вони що тут, знов все переставили?

Раніше у Шоко з Харитою були дві машини, а тепер лишилася одна. Шоко збирався купити другу, але відкладав покупку до їхнього з Лесею першого шоу. Виходило, що машина мала була бути для Лесі заохочувальним призом, й це трошки її ображало. Може, тому вона й ганяла як скажена вулицями чепурного Відня, який не бачив такого з часів напливу «нових руських».

Найважче їй давалася не їзда, а паркувальна премудрість. В будинку, де жив Шоко, був свій паркінг, який безперервно добудовувався, і через це весь час змінювалася система нумерації блоків. 

– Ну, і куди далі? – Леся напружено вдивлялася в розвилку коридору. Фари висвітлювали безкінечні ряди автівок, що виблискували у відповідь своїми фарами, наче віталися. «Нужні ви мені», подумки лаяла їх Леся.

– Наче праворуч… чи ні! Стоп! – горлав Шоко, і Леся гальмувала з вереском. – Оно бачиш – зона С… а нам яка треба? D? Чи Е?

– Вчора була якраз С...

– D була вчора!

– Сам ти D!

Здавалося б, чого простіше – кожен лишає машину на звичному місці, – але ж ні: система вдосконалювалася, блоки перегороджували, і доводилося по півгодини блукати напівтемними коридорами. Жодні прохання, з'ясування та навіть скандали не допомагали: малося на увазі, що все це на благо мешканців.

– Європа, шо ж ти хоч, – зітхав Шоко.

– Не буду казати, з цим вона римується, твоя Європа, – відказувала Леся й додавала матюків. (Це, як вона з'ясувала, були єдині слова її мови, що їх розуміли у Відні.)