28. Леся. Двійниця

Ти не знайдеш мене. Не знайдеш. Фіг тобі, твердила подумки Леся. Дуля тобі з маслом. Київ – то не Відень… хоча й у Відні людину просто в місті знайти – то пусте. А тим більш у Києві, який у скільки там раз більший за Відень? (Було дивно так думати про звичний Київ, що як рідний хуторський Хмельницький, тільки подесятерений.)

Не знайдеш, – тим більше, що я одразу додому. В Хмельницький, до мами… от же ж, кривилася Леся, стоячи на паспортному контролі. Мама. Вже зідзвонювалися з нею тричі, і вісім пропущених, і мільйон повідомлень… Звісно ж, її можна зрозуміти. Але ж якось все це доведеться для неї пояснювати. Як?

Леся спробувала вже придумати переконливу версію – чого вона підхопилася на рівні ноги та й дременула з Відня ось просто з-під лаврового вінка світової слави. Потім другу, третю… Не хиляла жодна, і Леся просто перестала про це думати.

Вона вже знала, чим це скінчиться. Тим, що вивалить їй правду.

Ну, і згодом буде, як завжди все буває – «а я ж казала», «а мама життя прожила», тралі-валі…

Леся заскиглила вголос. Наче, здається, це й не страшніше за жити з вбивцею, а ковбасить від цього чи не сильніше. Мамо, мамо, рідна занудна мамо… Втім, я дуже скучила за тобою, до того ж і негарно якось вийшло там, у Відні…

– Подивіться на мене, – наказала паспортистка. – Зніміть капелюха. Так, а чого у вас фото на вас не схоже?

– Тому що… – раптом затнулася Леся. – Тому що… ну, розумієте, є деякі речі, про які не хочеться говорити.

– Не розумію, – беспристрастно мовила паспортистка. – Які це?

– Ну… Наприклад, здоров'я, – відчайдушно червоніла Леся.

– До чого тут ваше здоров'я?

Леся закотила вічі…

***

Після десятихвилинної задушевної бесіди з паспортисткою, до фіналу якої долучилася вся черга (“та що ж ти не дотямкуєш, що дитина хвора!..”), Леся тупцювала, нарешті, “нашим” боком терміналу, зла, як ціле пекло чортів. І на себе зла, і на наших жлобів – це ж треба, красота яка попалася після Відня, – і на те, аби ж не наврочити собі, тьху-тьху-тьху. Теж мені, оновилася.

Вона ще й досі не повірила до кінця в те, що стала лисою, і весь час дивувалася, коли пальці мацали голову, не знаходячи там звичного пуху. І зараз це її дратувало так, що капець. Їхала звідси кралею, приїхала лисим опудалом, єдиним на весь Бориспіль, бо нікого ж такого дурного більш нема, крім неї, божечки ти мій. А мама що скаже, раптом второпала Леся і стала, наче під кригу провалилася. Мама що скаже за твою лису макитру, дурепа ти довбана...

– Аааа!

Леся застрягла біля виходу, і на неї хтось налетів, ще й по ногах пройшовся.

– Ааа! Ну як так можна?! – вигукнула вона, ще не побачивши винуватця цього ДТП.

– Стала на проході, – відказав винуватець.

Чи винуватиця.

Чи…

То була, здається, дівчина. «Здається», бо вона мала абсолютно лису маківку.

Таку саму, як у Лесі.

– Дивитись хто буде? Очі повилазили? – поперло з Лесі.

– Сама дивись, де ставати! Стала і кіпешує!

Очі у дівчини і справді наче повилазили: червоні та припухлі. От страшко, дратувалася Леся.

– Це замість «вибачте»? Хамло лисе!

– Ой, та хто б говорив! На себе подивись!

До Лесі раптом дійшло. Та щось іще горлала собі, а Леся дивилася на неї та потроху ржала. По дві, по три смішинки – чимдалі все дужче, аж поки не здалася й не відпустила гальма.

– Чого ржош?!

– Дві… лисі… наткнулися… знайшли… одна одну… – вигукувала Леся крізь ржач. У її кривдниці вже теж повзли щоки – і за хвилину вони обидві реготали серед натовпу, наражаючись на сотні поглядів.

– Дві… лисі… ржуть… отут, серед всіх… – говорила дівчина, і з Лесі пер новий сміховий тайфун. – Ото ж… картина…

– Картина маслом…

– Еге…

– Тебе… як звуть?

– Яна.

– А мене Леся.

– Ти цей… ну, вибач.

– І ти мене.

– Бо в мене, знаєш, тут таке…

– Та й в мене…

– Тому я, мабуть, трохи неадекватна.

– Та й я...

Сотні облич та постатей броунівського руху, що вирував навколо, кидали погляд на двох лисих дівчат, які балакали серед натовпу, наче два морських котики серед хвиль.

– Слухай! А давай… ти поспішаєш?

– Та не дуже.

– І я не дуже.

– Знаєш, оце якось немає куди й поспішати.

– І меня так само. То, може, цей?

– Га?

– Трошки посидимо десь? За знайомство, ну, і таке всяке?

– Давай! Хоч побалакаємо по-нормальному…

– Ага.

– Чекай! – Леся раптом уважно подивилася на Яну.

– Що таке?

– Мені здається, чи…

– Що?

– Що ми схожи не лише зачісками?

Яна зробила великі очі.

– А ну давай заселфимось.

Дівчата стали поруч, Яна виставила вперед телефон, клацнула селфі, і вони пильно втупилися в екран.

Звідти на них позирали дві абсолютно однакові лисі голови. Не рахуючи того, що у одної були реальні брові, а у другої намальовані.