33. Леся. Безсонна ніч

Скільки було сил, вона перехопила собі дихалку, аби крик не вирвався з горлянки. Ледь не посинівши (аж очі вилупились), вона все ж таки втрималась, стуливши собі рота руками, та поволі, намагаючись крастися нечутно, підійшла до фігури, яка височила на краю вікна.

Це був чоловік, що закляк у згорбленій позі. Під його поглядом зяяло нічне море вогнів, котре щойно так налякало Лесю. Намагаючись стати невидимою, вона підкралася до нього, зготувалася, розставивши пальці в хапалку, сказала собі “три, чотири” – і миттєво, як кобра в стрибку, вхопила чоловіка за куртку, з силою смикнувши на себе.

Пролунав подвійний зойк – рясне басовите “ГАААА!” і Лесин вереск, – змішавшись із хряскотом столу, який полетів шкереберть разом із самогубцею прямо на Лесю. Всі повалилися жужмом на підлогу – і вона, і чолов’яга на неї, і стіл на них обох, – точніше, уламки столу, бо він розпався на складові, не витримавши такого випробування.

Чолов’яга, невпинно волаючи, громадився на Лесі. Важив він чимало, тому Леся, приловчившись, вислизнула з-під нього, блиснувши лисою маківкою в місячному відсвіті (капелюх злетів у падінні).

Врятований раптом перестав волати.

– Ти повернулася, – прохрипіли губи, складені в химерну посмішку.

Леся тільки хотіла щось мовити, як його очі закотилися, а голова цокнулася о підлогу.

– Еее, – вона струснула дядька (спершу легенько, потім дужче). – Еее!

Дала йому обережного ляпаса. Потім сильніше. Ще сильніше...

Потім тремтячими руками дістала телефона й набрала:

– Яно!

***

Вона примчала за півгодини, які здалися Лесі вічністю. Півгодини в порожній темній (блін, де тут вмикається світло) чужій (а непогано живуть) квартирі з непритомним дядьком (е, а він не помер часом? та ні, наче дихає...).

Швидка все не їхала та не їхала. Коли залунав домофон, а Леся спершу не второпала, що це таке виє в напівтемряві, й підскочила до стелі, наче злякана кицька, а потім тицьнула у кнопку, навіть не спитавши “хто” – тоді Леся думала, що то швидка, а то насправді була Яна...

– Треба нашатир, – уривисто кидала вона.

– Є у вас?

– А хто зна.

– Може, в аптеку?

– Так ніч же.

– Може, чергові є?

– А хто зна...

Вони висіли в карті, видивляючись чергові аптеки. Найближча розташувалася за 3,8 км, і то був не варіант навіть на таксі.

– От Київ! От відстані! – лаялася Леся, вже звикла до компактного Відня.

Ось тоді, коли з’ясувалося, що немає іншиї варіантів, окрім як чекати на швидку, мацаючи Віктора, чи він дихає, – тоді Яна і розповіла Лесі, що вона взнала від Шоко.

Леся слухала її мовчки, витріщівши очі.

– Може, лапшу вішає, – спитала нарешті вона.

– Чого б це? Мені, яку він вперше бачить? Я ж казала тобі, – переконливо зашепотіла Яна (вони чомусь розмовляли шепітом), – казала, що ти трохи поспішила з висновками. Там все зовсім не так однозначно...

Кілька хвилин вони сиділи мовчки. Леся думала. У вікні викрашався обкусаний Місяць, пливучи дивним НЛО крізь віконну завіску.

– Слухай! – раптом підхопилася вона. – Треба з’ясувати, чи була того дня перестановка номерів у паркінгу!

– Яких номерів? – не зрозуміла Яна, котра була не в темі.

– Ну... а, ну ти ж не знаєш... Вибач, що я тебе нагружаю своїми проблемами... Корочє, мені треба знов до Відня. Терміново.

– Ого! Прям зараз?

– Так. Треба декого там розпитати.

– А чого отак прям...

– Бо я не можу, Яно. Розумієш, не можу, – скиглила Леся, дивлячись в телефоні квитки. – Не можу отак жити і не знати. Я мушу знати.

– Грошей вистачить?

– Має вистачити, хоч вже й... Бліна, ну от чого ти висиш, га? – ледь не плакала Леся, тицяючи у телефон. – От інтернет український...

– Давай за великий комп. У нас нормальний інтернет, – Яна підвелася й запросила її до крісла перед великим монітором.

Леся пересіла, ворухнула мишкою – екран прокинувся, і на ньому засвітилося у всій красі фото розфарбованої голої Яни.

– Ваааау... – вражено заклякла Леся. – Це... це ти?

– Авжеж, – відукнулася та гордовито й трошечки ніяково.

– Це він тебе?

– Угу.

– Оце тоді, коли...

– Так. Коли вперше.

– Афігєть, – Леся видивлялася на струнке тіло ельфа, що квітнув та виблискував неземними барвами. Дивно, але вона ніколи такого не бачила й навіть не знала, що є таке мистецтво – бодіарт. Тіло, обернене на дивовижну феєрію барв, вразило Лесю в якийсь потаємний куток її душі, і їй навіть ніяково було перед Яною, ніяково й заздрісно, що ось вона пережила таке, вона була такою, відчувала дотик всіх цих фарб на собі, відчувала їх своєю частиною, була сама отими фарбами...

– Хочеш, я попрошу, він і тебе отак розфарбує, – раптом запропонувала Яна.

– Ееее... ти серйозно?!

– Чого б ні, – казала Яна, дивно дивлячись на неї. – Він погодиться, коли я попрошу, і грошей не візьме...

– А... то ж треба роздягатись?

– Ну то й що? – так само дивно посміхалася Яна. – Я ж роздяглася...

– А ти хіба... не ревнуватимеш?

– Та яке там. Ти ж бач, що робиться...

– А... а...

Леся не могла придумати, що іще “а...”. Янина пропозиція і вабила і лякала її так, що клубок зудів у горлі. Вона дивилася й дивилася, наче зачарована, на ту фотку, пропускаючи крізь себе кожен кольоровий згин тіла, кожний мазок на шкірі...

– Так ти будеш дивитись білети? – почула вона голос Яни крізь якусь заслону. – Відкрити тобі?

– Еее... угу. Буду, – кивнула вона й струсила головою, аби прогнати барвисту мару. Яна увімкнула їй браузер, і Леся полізла по квитки, підвисаючи на кожному кроці.

– Він двічі мене так фарбував, – казала Яна, доки та шукала потрібний рейс. – Оце ж перший раз, і потім я іще просила розфарбувати мене в рептилоїда, аби подратувати Стася...

– Як це? – вігдукнулася Леся, продивляючись ціни.