Галатеї

ІНТЕРМЕДІЯ

Давай вже. Зібралась - тож давай, не барися.

Все дуже просто, простіше не буває: в двері, у ліфт, на останній поверх - і там отуди. У вікно. Рраз - і все.

Ані тобі безкінечних днів, ані безкінечних ночей, ані чого такого. Ані папиків. Ані п'яні, ані сподівань бозна на що.

Тож давай. Встала, відкрила двері, пішла до ліфту. Чого застрягла тут? Що видивляєшся? Чого не бачила в задрипаній своїй хаті?

Що це? Телефон? Хіба мій? Хіба зі старих? Наче в мене не було такого...

Ні, не мій точно. А чий?

Мамо-о... То ж, мабуть, він згубив.

Пішов, обурився і дременув геть, і... і лишив у мене свого телефона! Оце так так! Господи, чи хто там замість тебе, - спасибі тобі! Спасибі, що даєш мені ще й цей шанс!

Так. Спокійно. Вдихнула, видихнула... отак. Чого баришся? Бери давай. Лізь у контакти. Нічого не огидно: ти зі шляхетною метою - повернути людині цінну річ. Та-ак. Що тут у нас? Ма-амо, все оцією його африканською... тобто російською мовою. Добре, що я читаю кирилицю. Ну, то й кому телефонувати? «Зая», «Пупсик», «Киця»... Мамі? А що я їй скажу? І на якій мові? Хоча, коли він чорний – то, може, вона говорить англійською? Добре, а далі як? Кому вона тут дзвонитиме?..

Стоп. А це що? «Мій номер 2»...

Невже то його другий телефон?

А ну ж бо...

Маруся Липовець

Подобається

#1830 в Жіночий роман
#8094 в Любовні романи
#3215 в Сучасний любовний роман

У тексті є: кохання не купити, іронія, жіноча доля

Відредаговано: 01.03.2021

Додати до бібліотеки

Поскаржитись