Гапчине щастя

Гапчине щастя

Не була в рідному селі вже декілька років. Тож ідучи з автобусної зупинки, Ярина зацікавлено роззиралася довкола.

Все та ж вулиця, обгороджені дерев’яним частоколом обійстя, такі ж білі хати. Тонуть у зелені дерев чепурні двори. Сади цієї осені вродили рясно-рясно. Яблуневе віття повгиналося під вагою соковитих плодів. Синіють сливи й золотавіють груші. Де-не-де з-поміж зелені вигулькують дитячі обличчя. Зрідка – старечі. Всі ж бо на городах. Десь і її батьки картоплю копають.

І в передчутті жаданої зустрічі жінка пришвидшує крок. Ось тільки-но мине цей перелісок, а там вже й маленька хатинка тітки Гапки. Метрів за сто від неї і її рідна оселя.

Звідки б не приїздила Ярина, – першою її неодмінно зустрічала тітка Гапка. Опершись на кийок, незворушно стояла біля воріт, або ж сиділа на лавчині під здоровенною віковою грушею.

Підійшовши ближче до тітчиного обійстя, Ярина раптом сповільнила ходу, потім зупинилася і стала, як вкопана.

Не зустріла її, як зазвичай, тітка Гапка. І тяжкий здогад про те, яка тому може бути причина, заболів-защемів Ярині так, що жінка, знявши з плечей наплічник, поставила його на траву біля розкішної тітчиної калини, та аж за серце схопилася. Те, що побачила довкола, промовляло само за себе. Донедавна така привітна, чепурна, біла, хоч і геть приземкувата хатинка посіріла від негоди й недогляду та осиротіло блимала порожніми вікнами. Не біліли свіженькі фіраночки. Одна шиба надбита, друга вийнята. Похилився старий тин. Подвір’я поросло високим бур’яном. Тільки калина червоно яскравіла достигаючими гронами та ще яблунька щедро нагнула до Ярини повне стиглих плодів розлоге віття.

– Схоже, тітка Гапка вже давненько тут не живе. Чи хоч жива ще? Може, син до міста забрав... – хотіла втішити себе Ярина, завертаючи до хати своїх батьків.

Вже згодом, вибираючи з матір’ю на городі картоплю, стала розпитувати про тітку Гапку.

– Нема вже Гапки, дочко. Поховали… – відповіла матір. – Ще минулої осені. Он, бачиш, як запустіло подвір’я, поросло бур’яном.

Як Гапка захворіла, забрав Михайло матір до себе в місто. Питаєш, як їй там жилося? Ти ж знаєш, Мишкова жінка – то племінниця тітки Насті Макарихи. Знали в нашому селі деякі люди Гапчину таємницю, що Мишко їй не рідний, проте мовчали. А от Макариха, як її племінниця за Михайла пішла, то таки не витримала: внесла молодій господині у вуха, що Мишко Гапці не рідний. Тож, мовляв, – і вона йому не матір. Тож їй – не свекруха. Дітям – не бабуся. Чужа чужаниця.

– Завези її назад у її хату, – вчепилася Аліна до чоловіка, як тільки уздріла, що вже матір після хвороби поволі з кийком на ноги спинається та виходить у двір на лавці посидіти.

– Гріх тобі жінко, таке казати. Хіба не бачиш, що матір вже стара і не може дати собі ради? – сердито відповідав Михайло.

– То здай її у притулок для престарілих. Матері тобі шкода, а мене хіба ні? Ти вранці встав, зібрався й поїхав. А мені візьми поприбирай після неї, попери, помий її, нагодуй, перестели… Ради чого я маю так мордуватися? Була б вона хоч твоя рідна матір, то мусила б вже терпіти, а то ж чужа людина!

– Що? Що ти сказала? – Михайло, як ошпарений, скочив до жінки, схопив її за плечі й несамовито тряс, як грушу, немов хотів витрусити з неї ту страшну неправду… – Як це не рідна? Як не рідна? Хто тобі таке сказав? На якій основі такі плітки виплели? Хто це виплів? І як, скажи, ти, моя жінка, могла цьому повірити?

– Відступися від мене, скажений, – спокійно відсторонила чоловіка Аліна. – Півсела про це знає. Тільки тобі не призналася. Взяла вона тебе в пологовому будинку. Мамуня твоя відмовилася тебе брати, бо нагуляла… Не віриш? То спитай у неї сам!

Михайло занімів. Заціпеніло стояв, вхопившись за одвірок обома руками. Світ під ним був-був і раптом захитався... Важким кроком вийшов по тому в двір. Матір, не підозрюючи лиха, сиділа на лавчині, читала газету. Біля неї гралися синові діти.

– Мамо, то правда? – приступив Михайло до матері.

– Про що ти, сину? – стривожено, як сполохана чайка, спитала стара Гапка.

– Кажуть люде, що ви мене у пологовому будинку взяли… То правда?

– Правда, сину. Я думала якось тобі про це розповісти, але… Важко… Не хотіла травмувати.

Гапка не виповіла до кінця своєї думки. Син не став її слухати. Круто розвернувся геть, пішов до хати. За мить як ошпарений люто брязнув дверима й, німо поминувши заціпенілу на лавці матір, подався невідь-куди.

Як опівночі нарешті повернувся, Гапка не спала. Її душа бриніла, немов натягнута струна. Душі боліло. Дуже сильним, невщухаючим був той біль. Точив її, як шашіль точить старе дерево. І чула, чула вона крізь прочинені двері тиху розмову сина з невісткою.

– Алічко, люба, чи ж я не розумію тебе… – заспокоював жінку Мишко. – Ну, потерпи ще трішечки. А там я відпустку візьму. Таке життя, що поробиш. Усі ж бо колись стають старими й немічними. Не можу ж я її з хати на вулицю виставити. Зрозумій, не можу! Ти кажеш, чужа людина. А мені вона не чужа. Зрозумій, не чужа. Що б хто не казав, а мені вона – мати. Іншої матері я не знав. Вона мене виростила, любила як рідного…

– Я все розумію, Мішо. Розумію. Але ж і ти зрозумій. Я ж через неї роботу втрачу. А у пансіонаті для таких старих спеціальний персонал, догляд!

Подібні розмови точилися у Михайловій хаті мало не щодня. І як було старій Гапці теє чути? Вона б ладна була піти світ за очі, аби тільки нікому не заважати, не бути тягарем ані синові, ні невістці, ні їхнім дітям. Та куди підеш, коли така неміч, що ледь по хаті ноги пересуваєш?

Золоті бабині онучечки Нюта і Рита, яких Гапка всім щирим серцем любила, спершу були такі раді, що бабуся житиме з ними, навперебій біля старої щебетали, слухали її казок. Та віднедавна, щодня чуючи материну мову, також стали сторонитися. А нині й геть перебралися з дитячої, де займала куток і баба Гапка, до зали. Роблячи уроки, все про щось шепотілися за столом, час від часу позиркуючи в бабин бік…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше