Газетярка для олігарха

Розділ 2. Анна

— Йо-пе-ре-се-те!

Бігаю по кімнаті, ніби ошпарена.

На годиннику дев’ята ранку. ДЕВ’ЯТА!

Спершу співбесіда, далі планувала йти в університет. 

Це добре, що видання «Львів Пост» було розташоване недалеко від квартири де я проживала, але з іншої сторони автобусом в мене виходить скоріше добиратися чим пішки на каблуках. А каблуки я вирішила одягнути обов’язково. За спиною стільки провалених співбесід, що тепер хотілося взяти не лише скромним резюме, де я вказала освіту, пройдені практики від університету і особисті якості на кшталт: швидко вчуся (збрехала), наполеглива (збрехала), пунктуальна. З останнім взагалі кумедно вийде, коли запізнюся на саму співбесіду.

 

Вилітаю кулею з квартири.  Звісно, усім може здатися, що добратися за пів години можна легко, але не коли ти йдеш на каблуках по бруківці. І хто взагалі вирішив покласти в центрі цю стару бруківку? Понти для туристів. Я ж була щаслива, коли би мій університет був розташований у якомусь іншому районі. А так мушу наймати квартиру у центрі, навчатися в центрі, ще якщо на роботу візьмуть – то і працювати буду в центрі.

Центр Львова – як мурашник. Люди постійно сунуть і сунуть. Куди вони всі? Постійно знайдеться хтось хто вріжеться тобі в плече, штовхне чи зачепить твою сумку.

Як же мене тут все дратувало. Мріяла після навчання перебратися кудись на Сихів, але засмучувало те, що всі засоби масової інформації, де я думала працювати були розташовані в самому серці міста Лева.

 

Включивши карту, в яку внесла адресу призначення бігла стрімголов відхиляючи дзвінки старости Марини. Та дівчина була такою занудою, що телефонувала всім хто лише запізнювався на першу пару. Вона була, як скалка в сраці, тому вона не мала друзів і була сама по собі. Напевно тому вона так нам докучала. Це єдиний її спосіб з нами комунікувати.

Забігши у стару будівлю я помчала на другий поверх, а під мною скрипіли дерев’яні східці.

 

В довгому коридорі було темно, а з кабінетів стояв гамір.

Я стала біля дверей Ольги Вікторівни і поглянула на годинник. Без однієї хвилини десята.

Набираю повні груди повітря і відчиняю двері.

Ольга Вікторівна – жіночка під п’ятдесят. Мала біле фарбоване волосся закріплене на потилиці величезною, але дешевою шпилькою і була одягнена у світлу сукню-футляр до колін.

— Добрий день, — випалила я захекано, — Я на співбесіду.

Головна редакторка здивовано підняла брови. Вона стояла біля вікна з філіжанкою кави.

— А стукати Вас не навчили?

Її питання, ніби ляпас, через який я вмить перехотіла з нею працювати.

— Пробачте, — швидко опускаю очі.

Захитавши головою, як мої викладачі, яким не одразу вдавалося скласти екзамен – вона показала мені очима на стілець напроти її столу.

 

Я обережно опустилася вгамовувавши хвилювання.

— Ну, розповідайте, — вона втупилася в мене своїми блакитними очима.

Розповідати? Що?

— Я навчаюся на п’ятому курсі…

— Та це я в резюме прочитала, — перебила вона, — Чому саме «Львів Пост?»

«Тому що я відправляла своє резюме всім, кого лише змогла знайти в Інтернеті» - подумала, а натомість відповіла:

— Я з дитинства мрію працювати в газеті.

Вона здивовано підняла брови і розпливлася в усмішці.

— Справді?

— Так. Обожнюю аромат свіжих газет. Інформацію, яку ділять на рубрики, шаржі, карикатури, гороскопи…

— Ого. Це добре, — вона взяла клаптик паперу і щось нашкрябала на ньому ручкою.

— А ким Ви себе бачите? Журналістом чи рекламістом?

«Що казати? Що казати?» — думки перепліталися, але я швидко зібралася.

— Рекламістом.

— Чому? — запитала редакторка.

«Тому що я повільна і тугодум», але натомість відповідаю:

— Я більше люблю читати рекламу у газетах. Уявляю скільки вона може коштувати, уявляю, як би я зробила її кращою.

— Хм, — редакторка схвально хитає головою, — Добре, добре.

На мить між нами настає мовчанка. Ольга Вікторівна дивиться кудись крізь мене і я хочу перервати цю мовчанку, проте через хвилювання відчуваю, як тріпочуть мої ноги. Закидую їх одна на одну.

— Ви готові працювати повний день?

— Ем… Не думаю, що це сподобається моєму декану. До того ж я пишу дипломну роботу.

А тут помічаю, що редакторка розчаровується.

— Проте, — швидко додаю, — Я можу завжди бути онлайн.

— Анно, — каже твердим голосом редакторка, — Досвід роботи цінніший за якісь там оцінки. В нас працювало багато студентів повний день. І все у них добре. Нікого не відрахували.

 

«Напевно хабарі платили» — подумалось мені.

Я ходила на пари кожнісінький день, але ледве закривала сесію, що говорити про мене, коли взагалі перестану ходити на пари.

— Добре, — кажу і від власних слів кидає в жар, — Буду ходити так, як зручно Вам. Все ж ця робота – моя мрія.

 

***

Хочеш жити – вмій викручуватися, як черв’як на розпеченій сковорідці.

Ольга Вікторівна відпустила мене, а перед цим зробивши копію моїх документів. Сказала, що поки на два місяці бере мене на стажування, а там вже, якщо мені все сподобається – влаштують офіційно по трудовій книжці.

Подумати лише: «трудова книжка». Нарешті і в мене буде ця відзнака людини «працюючої»

 

Від редакції я бігла на підборах і проклинала тих, хто взагалі їх вигадав.

Так в них я виглядала ефектно. Те, що мене взяли на цю роботу – звісно не їх заслуга. І відчувала я себе не так вже і впевнено, зате крім підборів у мене були лише балетки і кросівки. І я не була впевнена  що саме найкраще підійде для співбесіди.

 

Пропустивши лише одну пару я була щаслива, що встигла на другу до того, як продзвенів дзвінок.

— Де ти була? — запитала подруга Яна.

— На співбесіді.

За вікном яскраво світило сонце і від того аудиторія була світлою і студенти під впливом погоди були занадто жваві. На мить стало сумно, адже тепер я покину все це, аби почати доросле життя під назвою: «забезпеч себе сам»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше