Розділ 7. Любомир

Любомир Олексійович

Трясця!

П'ятнадцять років пройшло від часу заснування мого першого заводу, а здається я знову молодий хлопчина на побігеньках.

— Стасе, — намагаюся не кричати по телефону на директора заводу у Києві, — В тебе ж завжди розумна мордяка! Чого ж ти не прослідкував, що наші конкуренти взяли в обхід Східну частину України? Ти геть дурний? Чи думаєш я у Львові, де до дідька лисого і так багато роботи – маю за всім слідкувати?!

Стас мовчав. Що любив у своїх підлеглих – то це те, що вони знають коли краще змовчати. Розумів, що Стас не мав відношення до аналітики ринку, але аудитор Павло ще напевно спав, тому не брав слухавки.

— Об одинадцятій буду у вас, — сказав на прощання, — Молися, аби у вас все було в порядку. І так… постарайся додзвонитися до Павла. Якщо він хоче втримати п’яту точку у своєму кріслі – нехай готує феноменальну промову чому не попередив про конкурентів до відкриття представництва у Запоріжжі.

Як же мене дратувало все це.

Усі працівники, яких наймаєш лише деякий час удають відданіть роботі. А потім п'ють каву в очікуванні зарплатні. Якби мав хороших кандидатів, то б давно змінив весь штат у Києві. Через те, що найпотужніший завод бруківки був у Львові, то звісно тримати в кулаку два виробництва у Києві було справою не легкою.

А рідний брат, який був співзасновником нашого бізнесу був занадто повільний і лояльний. Весь у матір. Та також відрізнялася особливим флегматизмом до більшості речей у житті. Тому напевно через це не помітила дурників за кермом спортивної автівки, яка знесла їй голову.

Мама була хорошою, але у нас з нею стосунки ніколи не ладились. Вона хотіла проти моєї волі всунути мене в університет на програміста, бо вважала це дуже перспективним. А я ж чітко знав, що не хочу працювати на когось. Ще у дванадцять почав слухати лекції бізнесменів і у шістнадцять мав на меті створити щось масштабне. Те, що змінить світ.

Моя бруківка не змінила світ, але принаймні вона була в топі на ринку України. Тому мене неабияк розізлило те, що на Сході почала діяти компанія «Брук Сес»

Хто вони взагалі такі?

Відкрилися п’ять років тому і зараз лідирували по всьому Сході.

На трасі Київ-Чоп зранку було спокійно. Автівок було не багато, хіба що туди-сюди їздили далекобійники.

Мені подобалась далека дорога. Подобалось зупинятися в придорожні кав'ярні і щипати сільських офіціанток за натуральні дупки.

Вони завжди так щиро шарілися, що хотілося затащити хоч одну з них собі у автівку. Але от, ті що погоджувались – одразу ставали не цікавими. А ті, що лякалися – ніколи не піддавалися, навіть за чайові у валюті.

Від думок про молодих сільських офіціанток думки занесли у непотрібне річище і я припаркував авто біля ресторанчика «М'ясний двір»

В середині було прохолодно і не було жодної душі. Не дивно, бо на годиннику лише сьома ранку.

— Працюєте? — запитав направляючись до бару.

— Так.

— Меню, — простяг руку.

Бармену на вигляд було десь під сорок.  Якщо до мене підійде офіціантка в такому віці – прийдеться покинути цей заклад.

Все-таки через роботу я геть забуваю про звичайну чоловічу потребу. Останній раз її задовольнила якась блондинка з нічного клубу. Не любив я ті розлогі заклади деградації, але швидкого сексу звик шукати лише там. Він був не досить якісним, часто ті довгоногі «курочки» були в мотлох п’яні, а це мене не сильно збуджувало. Інше діло офіціантки, секретарки, і інші підлеглі молоді дівчатка. От лише розвести їх на щось більше було не завжди легко. Просто лише з тими, хто надіється на щось більше. Молоді «курочки» люблять грошенята. Заради них вони здатні на багато що. От лише я не любив платити багато. Особливо утриманкам. Можу всунути за одну ніч двісті доларів, але на більше – дуля з маком.  Скільки було тих, хто після сексу починали одягати на себе мою футболку, шуршати на кухні згадуючи всі свої кулінарні вміння. Таке мене не цікавило. Зробила справу – отримала гроші – гуляй.

Раптом до мене підійшла офіціантка. Молода, тому я криво всміхнувся.

— Вже можна прийняти замовлення? — прощебетала вона.

Офіціантка була одягнена у чорну футболку і таку ж чорну і досить коротеньку спідничку поверх яких вона мала білий фартушок.

— Так, — відповів.

Вона швиденько дістала з фартушка блокнотик і ручку.

— Каву і сирники.

— Добре.

Вона розвернулась на триста шістдесят градусів, а я все-таки встиг ляснути її по дупці.

Дівчина застигла.

— Сто доларів. — промовив.

— Що? — вона з обуренням нависла над мною, — Що Ви собі дозволяєте?

— А ти не дивилася мелодрами про багатіїв і їх багатеньких дружин?

— Що?

Ось тут це дівча здавалося мені трішки тупуватим, тому зрозумів, що добитися таку стане не так вже і важко.

— Он моя тачка, — показав на припарковане авто люкс-класу.

— Все буде твоїм, коли покажеш мені трішки ласки.

— Так я і повірила.

— А що мені залишається робити? Одна робота і робота. На кохання немає часу.

— То Ви готові одружитися з першою ліпшою?

 Одружитися? Тепер був впевнений, ця «курочка» була не лише безпорідною, а ще тугодумкою.

— А що тут такого? Ти гарна, молода. Скільки тобі?

— Двадцять.

— Ну от. Підходиш.

Вона ненароком кинула оком на бармена, який п'ялився на нас і присіла поруч.

— Ну то давайте хоч познайомимося, — сказала вже більш привітним тоном.

На крючку.

— Мене звати Олексій Любомирович. Називати мене лише так і лише на Ви, — одразу поставив умови, — Мені тридцять, — трішки прибрехав, — Маю власні заводи з виготовлення бруків.

— Бруків? — вона витріщила на мене свої тупі оченята.

До речі оченята у неї були досить великі. Якогось болотяного відтінку. Волосся русяве, десь до пояса. А сама була нормально доглянута, як для офіціантки в придорожньому ресторанчику.