Ані село, ані місто

Життя дітей у Фар-Роквей, селищі, що було розташоване на піщаній косі біля південного берега Лонг-Айленда і складалося з кількох сотень каркасних котеджів та цегляних житлових будинків, можна вважати чарівним. Увесь цей район — понад шістдесят містечок та мікрорайонів, об’єднаних в округ Квінс ще в 1898 році,— адміністративно входив до складу Нью-Йорка. Місто щедро спонсорувало ці маленькі містечка, витрачаючи десятки мільйонів доларів на підведення води та каналізації, будівництво доріг та громадських установ. Однак у першій половині ХХ століття, перш ніж лінія метро перетнула болота Ямайської затоки, сам Нью-Йорк, як здавалося, розташувався дуже далеко. До Лонг-Айленда доводилося ді­ставатися залізницею. На схід від Фар-Роквей було містечко Нассо. На північний захід, у бік необжитих маленьких заток Мотс Бейзін і Хессок, простягалася територія, на якій пізніше розташується аеро­порт ­Айдлуайлд, а згодом і міжнародний аеропорт імені Джона Кеннеді. Пішки чи на велосипедах діти мешканців Фар-Роквей вільно мандрували у своєму самодо­статньому світі: повз будинки, заплетені плющем, поля та порожні ділянки під ­забудову.

Досі ніхто з науковців не виявив конкретних факторів, що допомагають дитині зростати цілісною та незалежною особистістю, але у Фар-Роквей вони безумовно існували. У якийсь момент еволюції містечка будинки та огорожі стають настільки щільними, що утворюють суцільну перепону. Коли цієї критичної точки досягнуто, рух містечком обмежується вулицями. Однак тутешні хлопці та дівчата все ще вешталися околицями і прокладали власні стежки крізь двори та порожні ділянки поза будинками. Вони були самостійними і кмітливими, а їхні розваги відбувалися на солідній відстані від батьківського ока. Вони блукали полями чи прибережними дорогами, брали напрокат човни і вирушали в далекі походи затоками, води яких були захищені від океанських хвиль.

«У дитинстві мені здавалося, що ми живемо на краю світу»,— згадував інший уродженець Нью-Йорка, літературний критик Альфред Казін. Він виріс у Браунсвіллі, у Брукліні, найбіднішому й такому ж віддаленому єврейському кварталі, де нащадки іммігрантів освоювали і заповнювали таку саму «нічийну землю» між містом та селом. «Тоді там був суцільний незабудований пустир, де розташовувалися гранітні майстерні, де виготовляли надгробні плити. На нашій вулиці розташовувалася ферма, до неї вела стара, вимощена бруківкою дорога,— писав він.— Здебільшого це була занедбана місцевість, ані місто, ані село... Через неї тяглася дорога, і вечорами ми пробиралися тихими вулочками повз старі занедбані будинки до узбережжя океану. Закіптюжені вікторіанські фасади цих будівель давно поросли травою і мали такий вигляд, немов на них запеклася кров, змішана із сажею».

Рітті Фейнману найбільше подобався пляж — довга коса, що простяглася майже до кінця Лонг-Айленда, забудована літніми готелями, бунгало та безліччю кабінок для роздягання. Фар-Роквей вважався літнім курортом з пляжними клубами для городян. Тут були дерев’яні павільйони та будиночки, призначені для сезонної оренди. Однак місцевим дітлахам та підліткам пляж слугував протягом усього року. Вони плескалися у невеличких хвильках прибою, заслаблених довгим хвилерізом. У розпал літнього сезону рожеві та зелені купальники розсипалися на тутешніх пісках, наче вживані жуйки.

Так, це було його улюблене місце. Зазвичай Рітті долав велосипедом три чверті милі від свого будинку (відстань, що зросла в його спогадах до двох миль) — сам або в компанії друзів. Небо на узбережжі здавалося більшим, ніж де-інде в містечку; океан збуджував його уяву, як це зазвичай відбувається з будь-якою дитиною. Хвилі, простір, судна, що, ніби привиди, повзуть обрієм до нью-йоркської гавані. Десь там, за обрієм, розташовуються Європа та Африка — у кінці довгого вектора, що вигинається разом із кривизною земної поверхні. Інколи хлопцю здавалося: усе, що трапляється біля моря,— єдині речі у цьому житті, що без коливань можна назвати приємними.

Купол неба випинався вгору. Небесні шляхи сонця і місяця перетиналися на його очах, підіймаючись до зеніту й наближаючись до горизонту відповідно до пори року. Вечорами він прихоплював із собою електричний ліхтарик. Для підлітків пляж був тим місцем, де спілкування хлопців та дівчат ставало органічним і доступним. Рітті плавав годинами.

Коли йому виповнилося сорок три і він виклав майже все, що знав про фізику, у славнозвісному дворічному лекційному курсі, який згодом перетворився на «Фейнманівські лекції з фізики», він так звернувся до аудиторії, напханої першокурсниками, уявивши на мить цих молодих чоловіків і дів­чат на пляжі: «Якщо ми стоїмо на березі та дивимось на море, то бачимо воду, хвилі, що розбиваються, піну, динамічний рух повітря та хмар, блакить неба і сонячне світло; там є пісок, є гірські породи різної твердості та стійкості, кольору та текстури. На пляжі також є тварини і водо­рості, голод і хвороби, а також сам спостерігач. Там навіть можна ­знайти щастя і несподівані думки».

Природа здавалася стихійною, хоча поняття «стихія» для Фейнмана ніколи не означало чогось простого і суворого. Питання, що він розглядав у межах своєї наукової компетенції — переважно базові питання,— часто-густо виникали на пляжі. «Чим, власне, пісок відрізняється від скель? Чи, може, це просто величезна кількість дуже крихітних уламків тієї ж скелі? Місяць — чи він не є великою скелею? Якби ми зрозуміли скелі, чи зрозуміли б ми також пісок та Місяць? А чи пориви вітру, змішаного із солоними бризками, не є аналогічними руху хвиль у морі?»

Велика європейська еміграція до Америки добігала кінця. Спогади про минуле життя у свідомості першого покоління іммігрантів — євреїв Росії, Східної Європи та Німеччини, ірландців та італійців — уже починали блякнути. Околиці Нью-Йорка, що процвітали до Другої світової війни, поступово занепадали. Отже й у Фар-Роквей за ті шістдесят дев’ять років, що прожив Фейнман, зміни були не надто відчутними. Коли він повернувся сюди разом зі своїми дітьми за кілька років до смерті, усе в містечку здалося йому висхлим і недоладним. Ланів і порожніх ділянок уже не було, але залишився той самий пляж із велосипедною доріжкою, та сама школа, той самий будинок, у якому він копирсався в ефірі, сподіваючись зловити потрібну радіопередачу. На жаль, будинок тепер був розділений на невеличкі квартирки і здавався в оренду, тому Фейнман навіть не став дзвонити у двері. Головна вулиця містечка — Сентрал Авеню — здавалася пошарпаною і надто вузькою. У ті часи населення містечка складалося переважно з ортодоксальних євреїв, і Фейнман засмутився, побачивши таку кількість ярмулок навколо. Він називав їх «ті маленькі капелюшки, які вони носять», насправді ж це означало — «мені байдуже, як вони називаються». Він наче навмисно відкидав ту культуру, що густо просотувала повітря його дитинства, наче дим коминів узимку чи океанська сіль.