Воно того варте

Захоплення математикою та експериментаторством розвивалися окремо. Запаси матеріалів і приладдя для проведення наукових досліджень попов­нювалися реактивами з наборів для хімічних дослідів, лінзами від бінок­лів і телескопів та фотографічним обладнанням. Рітті опутав дротами весь дім, аби кожен отримав можливість у будь-якій кімнаті, підключивши навушники, слухати імпровізовані передачі, які він вів зі своєї лабораторії. Якось його батько обмовився, що чув, нібито електрохімія поступово стає новою і важливою галуззю науки, але Рітті марно намагався зрозуміти, що воно таке — ця електрохімія. Він пхав електроди під напругою в різноманітні хімічні розчини. Він змайстрував мотор, що гойдав ліжечко його сестри. Одного разу, повернувшись додому пізно ввечері, батьки, ледве увійшовши в передпокій, почули пронизливий зойк. «Працює!» — радіючи, вигукнув Рітті. Тепер у них була хатня сигналізація. Коли якась із партнерок його матері по грі в бридж питалася, як вона витерплює весь цей хаос, хімічний сморід та нескінченні плями на рушниках, Люсіль спокійно відповіла: «Воно того варте». В нью-йоркських єврейських родинах, які належали до середнього класу, ніщо не було в змозі принизити цінність дитячих амбіцій.

Фейнмани виховували дітей згідно із принципами, які за замовчуванням поділяв багато хто з їхніх сусідів. Лише зрідка ці догмати висловлювалися вголос, але вони жили за ними. Колись — рано чи пізно — доведеться вирядити своїх нащадків у світ, сповнений негараздів та небезпек. Тому треба зробити все можливе, як одного разу висловився Мелвілл, «щоби дитина найкращим чином зіткнулася зі світом і була готова до напруженої боротьби за існування і до конкуренції з іншими людьми». Дитині доведеться шукати власну нішу, у якій вона отримає можливість прожити корисне та плідне життя.

Поряд із тим, така точка зору не була позбавлена егоїзму — адже ніщо так не підіймає батьків в очах сусідів, як успіхи дитини. «Коли дитина робить щось хороше й незвичайне,— писав Мелвілл,— груди батьків перепов­нюються гордістю, і самим своїм виглядом вони начебто говорять сусідам (звичайно ж, не вголос): “Подивіться! Хіба ж він не чудовий? Чи є у вас щось подібне, що може зрівнятися з тим, чим я можу похизуватися?” І сусіди, своєю чергою, допомагають батькові плекати власне его, усвідомлюючи гідність дитини та милуючись разом із батьками на її успіх…»

Так, життя у світі бізнесу, геть комерціалізоване, є нудним і виснажливим; тож краще звернутися до професій, що пов’язані зі світом науки і культури. Зрештою, жертви, принесені батьками заради дитини,— це не борг, що його дитина має повернути. Саме її існування є найвищою винагородою.

Ставши дорослим, Річард Фейнман перетворився на майстерного оповідача. У його розповідях про власне дитинство яскраво проступав образ батька — людини, що передала синові у спадок всі свої знання. Ці уроки були водночас і наївними, і мудрими. Мелвілл Фейнман високо цінував допитливість і не схвалював зверхності. Він учив Річарда не довіряти зовнішній формі, адже це всього лише форма. А про форму він знав багато чого, адже продавав такі речі, про які точно знав, що вони позбавлені будь-якого змісту. Навіть сам Папа Римський був лише людиною, одягненою у відповідний одяг. Коли Мелвілл із сином вирушали на прогулянку, він міг підняти із землі камінь і почати розповідати про мурах та хробаків, про зірки та хвилі. Першочерговими для нього завжди були дії, а не факти. Однак для пояснення якихось складних речей або явищ йому не завжди вистачало об’єктивних знань, і вже набагато пізніше Річард зрозумів, що батько іноді щось вигадував. Але користь від цих уроків полягала в самому погляді Мелвілла на науку. Пізніше Річард згадував це, розповідаючи дві улюблені історіії про свого батька.

Одна з них була пов’язана із птахами. У вихідні батьки з дітьми часто виїжджали на прогулянки в гори Катскілл. Під час однієї з них якийсь хлопчик запитав Річарда: «Бачиш цього птаха? Що це за птах?». Ось як описував Фейнман подальші події:

«Я сказав:

— Я й гадки не маю, що це за птах.

А він каже:

— Це бурогрудий дрізд. Твій батько нічому тебе не вчить!

Але все було навпаки. Він мене вже навчив.

— Бачиш того птаха? — казав батько.— Це кропив’янка Спенсера. Я все ж таки зрозумів, що він не знає справжнього імені птаха, але він вів далі: — Італійською він зветься чутто лапіттіда, португальською — бом де пейса. Китайці звуть його чунг-да-та, а японці — катано такеда. Ти можеш знати ім’я цього птаха на всіх мовах, але насправді не знатимеш абсолютно нічого про самого птаха. Вивчивши ці назви, ти дізнаєшся виключно про те, як люди у різних частинах світу колись назвали цього птаха. Тому да­вай-но як слід роздивимося цього птаха, побачимо, що і як він робить — це саме те, що важливіше за все інше».

Друга історія також містила натяк на різницю між назвою та сутністю речі або явища. Річард якось спитав у батька, чому, коли він штовхає свій червоний візочок уперед, м’яч, що лежить усередині візочка, котиться у зворотному напрямку.

«Цього,— відповів він,— ніхто достеменно не знає. Загальний принцип полягає у тому, що речі, які рухаються, намагаються продовжувати рухатися, а речі, що стоять, зазвичай залишаються на місці, якщо тільки їх добряче не підштовхнути. Ця тенденція зветься інерцією, але ніхто не знає, чому так відбувається».

Насправді це виглядає глибоким судженням. Глибшим, ніж сягали знан­ня Мелвілла, оскільки не так уже багато вчених чи викладачів наважувалися тоді визнавати, що навіть всеосяжне ньютонівське розуміння сили та інерції залишає питання про причину без відповіді. Всесвіт не мав бути таким. Насправді доволі складно розтлумачити дитині, що м’яч трохи просувається вперед відносно землі і водночас відчутно просувається назад відносно візочка. Доведеться пояснити роль тертя, коли на м’яч впливають певні сили, показати, що кожне тіло залишається у стані спокою або продовжує рухатися прямолінійно та рівномірно до того моменту, поки на нього не вплинуть сили, прикладені до тіла (зрозуміло, якщо їхня дія не скомпенсована). І все одно важко передати все це без додання майже схоластично витонченого уроку про природу пояснення. Закони Ньютона дійсно пояснюють, чому м’ячі котяться в напрямку, що є протилежним напрямку руху візка, чому бейсбольні м’ячі змінюють траєкторію польоту залежно від вітру, і навіть чому деякі кристали вловлюють радіохвилі. Однак пізніше Фейнман сам переконається в обмеженості подібних визначень. Він завжди страждав через майже нездоланну складність пояснень, чому магніт притягує залізо або яким чином гравітація впливає на снаряд, що летить. Річард, справжній агностик стосовно таких понять, як інерція, подумки вибудовував власну фізику — ту, яка тільки-но зароджувалася в Європі в ті часи, коли батько й син розмовляли про якийсь там візок. Квантова механіка нав’язала нау­ці новий вид сумнівів, і Фейнман висловлював ці сумніви часто й у різний спосіб: «Не питайте, як таке можливо. Тому що цього наразі ніхто не знає».