У школі

Державні школи Нью-Йорка тієї епохи мали бездоганну репутацію — але переважно завдяки ностальгічним спогадам відомих випускників. Сам Фейн­ман вважав, що його школа — державна № 39, була справжньою «інтелектуальною пустелею». Навіть удома він отримував більше, часто з допомогою енциклопедії. Оволодівши азами алгебри, одного разу він склав рівняння з чотирма невідомими і показав його своїй вчительці арифметики разом із методом його рішення. Жінка була вражена й спантеличена; їй довелося звернутися до директора, щоби переконатися, чи правильний метод був використаний Річардом. У школі читався один-єдиний курс загальної фізики, лише для хлопчиків, який вів суворий та важкий у спілкуванні вчитель на ім’я майор Коннолі — вочевидь, то був його чин, отриманий під час Першої світової. Усе, що Фейнман запам’ятав із цього курсу, це довжину метра в дюймах — 39,37, а ще марну суперечку із викладачем стосовно того, як виходять промені світла від точкового джерела — радіально, як це здавалося логічним Річарду, чи паралельно, як зазвичай малюють у підручниках, ­зображуючи схему проходження світла крізь лінзу. Навіть у початковій школі він знав про себе, що має рацію стосовно таких речей. Із точки зору фізики, вони були просто очевидними, і навряд чи потребували ухвали керівництва.

Його батько іноді описував красу й різноманіття потоків енергії, що протікає крізь наш світ,— від сонячного світла до рослин і тварин, від механічної енергії людських м’язів до тієї, що міститься у заводних іграшках. Коли в школі Роберт отримав завдання написати вірша, він виклав ці ідеї у начебто буколічному сюжеті:

...Енергія відіграє важливу роль,
Її повно в усіх відмінах праці;
Енергія — о, так! — то величезна сила,
І марно їй протистояти.
Якби не мав її звичайний фермер,
Він би зостався без гроша,
Але дивитись сумно,
Що саме ця енергія
Належить також і його гнідій конячці...

Потім він написав ще одного вірша, свідомо розмірковуючи щодо власної одержимості наукою та науковими ідеями. Скориставшись деякими запозиченими апокаліптичними образами, Річард висловив думку, що наука тісно пов’язана зі скептицизмом стосовно існування бога — принаймні того стандартизованого бога, яким його виставляли у школі. У цього бога було надто мало спільного з раціональним та гуманним богом, що керував повсякденним життям родини Фейнманів. Серед іншого, там були і такі рядки:

Наш мозок думає про науку — і наука в наших вухах;
Наші очі бачать науку — і наука в наших страхах.
Так, ми віддаляємося від господа, бога нашого;
Але наразі ми не здатні цьому запобігти,
Бо це вже сталося.

Але поезія — то для «шмаркачів» (на думку Річарда). Він часом страждав від поширеного прокляття юних інтелектуалів — побоювання опинитися або навіть здатися комусь тим самим «шмаркачем». Він вважав себе слабким та фізично нерозвинутим. У бейсболі він був нездарою. Вигляд м’яча, що котився до нього по бруківці, сповнював його жахом. Уроки фортепіано його також лякали — і не лише тому, що він погано грав, а й через те, що йому досі доводилося грати вправи на кшталт «Танцю ромашок». Подекуди той страх перетворювався чи не на божевілля. Тривога з’їдала його зсередини навіть тоді, коли мати виряджала його до крамниці за «тістечками з м’ятою».

Тож не дивно, що він ніяковів у присутності дівчат. Він також переймався тим, що йому колись доведеться битися із сильнішими старшими хлопцями — і тому намагався долучитися до їхньої спільноти, виконуючи за них домашні завдання чи демонструючи власні знання. Звісно, йому доводилося відчувати традиційні приниження: наприклад, безпорадно спостерігати за тим, як сусідські дітлахи перетворили його перший набір «Юний хімік» на коричневу розпечену масу просто на тротуарі перед його будинком. Він намагався бути «хорошим хлопчиком», а потім турбувався, як це відбувається з усіма по-справжньому хорошими хлопчиками, щоби його не визнали надто добрим чи «делікатним». Він навряд чи зміг би перетворитися з інтелектуала на атлета, але йому вдавалося приховати власну сором’язливість під панцирем практичного погляду на життя. Чи тільки здавалося, що вдається.

Практична людина — таким Річард бачив себе в ті роки. У школі він натрапив на серію підручників з математики, на обкладинках яких пишніли магічні заголовки на кшталт «Арифметика для практичної людини», «Алгебра для практичної людини»,— і він їх буквально проковтнув. Він не дозволяв собі поводитися «делікатно», а поезія, література, малювання та музика були дуже делікатними справами. Столярні або слюсарні роботи та техніка загалом — ото були заняття для справжніх чоловіків.

Для тих учнів старших класів, які виявилися нездатними реалізувати власне прагнення до першості на бейсбольному полі, у Нью-Йорку існувала так звана «Міжшкільна ліга алгебри». Інакше кажучи, клуб, що об’єднував математичні команди з різних шкіл. У Клубі фізиків Фейнман та його прияте­лі вивчали хвильовий рух світла та феномен утворення вихрових кілець із диму. Вони навіть відтворили експеримент каліфорнійського вченого Роберта Міллікена, що став уже класичним, вимірявши заряд електрона за допомогою крапель рідкого масла. Але ніщо так не хвилювало Річарда, як змагання з математики. В їхньому класі формувалися команди, кожна з яких складалася з п’яти учнів. Дві команди змагалися між собою, а вчитель ставив їм питання і пропонував завдання. Усі ці завдання були складені дуже підступно. Для пошуку відповідей на них не завжди потрібно було застосовувати стандартні алгебраїчні прийоми, оскільки способи вирішення, що традиційно викладалися в школах, вимагали забагато часу. Учні мали самостійно віднайти спосіб, що не був передбачений стандартними знаннями.

За давньою традицією, якої дотримувалися більшість викладачів, учням прищеплювали переконання, що використання правильних методів має більше значення, ніж отримання правильної відповіді. Тут була важлива лише відповідь. Під час її знаходження учні могли заповнити хоч усю дош­ку незрозумілими закарлючками, а наостанок просто обвести крейдою отримане рішення. Заохочувалися вияви нестандартного мислення та гнучкість думки.