Геноцид Хонорійців

2. Класика жанру.

 

 

 

— Я все.

 

— Супер, то що там?

 

— Відділення у них слабеньке, охоронців не більше дюжини.

 

— Отже зробимо все тихо і швидко, — тільки-но я закінчив, в будинку щось вибухнуло.

 

— Мій косяк, думав будемо як в старі лихі: тупі й на пафосі.

 

— Та пішли вже! — скомандував я й натягнув на себе маску пінгвіна.

 

— Що це? Ти жартуєш? — розсміявся напарник.

 

— Ем… Не я обирав...

 

Тінь став невидимим. Мені ж довелося заходити в банк як повний кретин. Проблеми виникли одразу: при вході охоронець, щойно побачивши мене, одразу потягнувся за пістолетом, та я витягнув з його легень все повітря. Повсюди пищали сирени сигналізації. Наступну групу приватної охорони я знешкодив потужним вітром, що відкинув їх до протилежної стіни. Тінь відібрав у них зброю і зв'язав.

 

— Не рипайтесь, пухнастики! — підкреслив зайву вагу охоронців напарник.

 

Ми без проблем пробралися до центрального сховища. Саме його двері підірвав Саша. Кімната, площею не більше двадцяти квадратних метрів, була повністю забита готівкою різних валют.

 

— Тепер я розумію, чому ти не хотів грабувати приват… — прокоментував я.

 

— Ха-ха, я же шарю! — відповів Саша й ми приступили набивати сумки грошима. — Цей банк вдає, ніби він крихітна шлюпка в морі фінансів. Та саме тут політики тримають свою налічку. Таких у Чернівцях тільки два, тому це наш єдиний шанс.

 

— В іншому вони одразу ж посилять охорону?

 

— Звісно. При всій патріотичності й любові до гривні, краще набирай долари.

 

— Одну валюту важче буде витратити, — відповів я.

 

— Точно… — ми набрали по дві великі ручні сумки й по рюкзаку. — Ніколи б не подумав, що грабувати банк так важко.

 

Згодом ми вже вийшли зі сховища. В основному залі відділення не було зовсім нікого. Та через вікна було видно кілька поліцейських машин, що оточили будинок.

 

— Прямо як в бойовиках! — радісно промовив Тінь. — В розсипну!

 

Його наказ був не зовсім доречним: по-перше, вихід був лише один; по-друге, Саша став невидимим й з легкістю вийшов через відчинене вікно. Мені ж довелося зупинитися. Я відчинив двері потоком повітря, ховаючись за диванчиком. Поліцейські одразу ж почали стріляти. Це було дуже дивно, адже “навіщо було діяти так агресивно?” Та удар у відповідь не змусив себе довго чекати: я змінив місцезнаходження кожного копа сильним вітром. Поки вони підіймалися, я утворив потужне торнадо, що пробило стелю і я піднявся на другий поверх. Там була звичайна квартира звичайної сім'ї. Я попрямував до вікна.

 

—Хто ви такий? — запитала якась дівчина, з'явившись нізвідки.

 

— Дід Мороз! Тримай подарунок! — я кинув у її бік купку грошей з сумки.

 

Папірці розлетілися в різні боки, та я швидко направив їх до кишені невідомої маніпуляціями з повітрям.

 

— Але ж зараз жовтень!

 

Поки навколо неї літали Лесі Українки, Григорії та Шевченки, я стрибнув у вікно. Згодом всередині вже відчувалась перемога.

 

— В будинок пристарілих поспішаєте? — налякав мене Саша, коли я поспішав по тротуару.

 

— Не дай Господь ти ще раз мене налякаєш! — розсердився я. — Покажися вже, скунс нещасний!

 

В тісному колі знайомих ми часто жартуємо на ним, називаючи його скунсом. Прізвисько він отримав за доволі екстравагантну здібність: випускаючи невідомий рожевий газ, Саша блокує суперздібності всіх, хто бодай раз вдихнув ці гази. До того ж, випускає він їх з доволі природнього людям місця.

 

— Ще слово про скунса і ти мертвий! — подібні фрази не на жарт злили Тінь. З'явившись переді мною, Саша вступив зі мною в злісну війну поглядів.

 

— Боюсь, вам доведеться повернути все до копійочки! — раптом пролунав гордий самовпевнений голос.

 

В кількох метрах від нас стояв у повітрі якийсь невідомий. Так, стояв у повітрі.

 

— Ми таку дріботу не брали, — відповів я.

 

— Й до чого тут взагалі ці крамнички? — запитав Саша. — Хто ти взагалі такий?

 

— Знаю я цього перця — його Суперменом називають.

 

— Як в коміксах?

 

— Як в коміксах.

 

— Ха-ха-ха, — розсміявся Тінь.

 

— Ви закінчили? — спокійно запитав він.

 

— А ти літаєш, чи левітуєш? — запитав мій напарник.

 

— До речі, я також так можу, дивись! — сказав я й за допомогою вітру, піднявся трохи вище нового знайомця.

 

— А ти вмієш палити лазером з очей? — невгамовно цікавився Тінь.

 

— Взагалі-то, я Суперхонорієць! — нарешті не витримав він.

 

Вже за мить він рушив прямо на мене. Мені вдалося ухилитися, та я втратив концентрацію й попрямував вниз, звалившись на Тінь. Моє приземлення пом'якшилось. Суперхонорієць приземлився на тротуар і повільно покрокував у наш бік.

 

— Вставай, старий! — гукнув я. Відповіді не було.

 

Підвівшись, я утворив потужну хвилю вітру, що миттєво залишила кілька дерев без листя. Однак неприятель лише трохи збавив темп. Тоді я витягнув з його легень повітря, проте і це його не зупинило: почервонівши, він невпинно йшов до мене. Тінь лежав. Я схопив свої сумки з грошима. І тут відчув, що попри мій контроль повітрям, Суперхонорієць все ж вдихнув. Це було надзвичайним розчаруванням і здивуванням, адже ще нікому ніколи це не вдавалося.

 

— Я можу жити без повітря більше години, — зупинившись у двох кроках від нас, сказав він.

 

— Подихай ось цим! — раптово вигукнув Саша і я одразу втратив контроль над повітрем.

 

Суперхонорієць закашлявся, що дало нам змогу швидко підхопити здобич й рушити звідти. Та вже за кілька секунд позаду роздався стукіт каблуків його взуття.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше