40

40

Дорога до Ряшева не була довгою й часом козаки про це навіть шкодували. Їм потрібен був час, щоб добре обдумати як діяти в місті. Однак часу на роздуми було не багато і наразі запорожці не мали якоїсь доброї ідеї. Вони підійшли до Ряшева з півдня. Був день, але хлопці вирішили дочекатися ночі, щоб проникнути в місто.

Свій невеликий табір козаки розбили на березі річки Віслок. Скоро може настати вирішальний момент у погоні за булавою, тому відпочинок не завадить. Максим та Артем, як і всі запорожці, не сумували перед битвою. Навпаки, вони весело балакали, їли, пили та розповідали одне одному різні історії та байки.

Сонечко вже скотилося до обрію, коли козаки почули спів. Так, спів. Він був дуже невиразний і віддалений, але потроху наближався.

- Це точно якісь місцеві пияки гуляють, - засміявся Артем.

- Схоже на те, - погодився Максим.

Попри все, хлопці вирішили таки перевірити. Вони видерлися на невисокий вал й подивилися на дорогу. Справді, нею обійнявшись ішли двоє чоловіків, які ледве трималися на ногах і час від часу падали регочучи.

- От кому добре живеться, - сказав Артем. – Нічого їх не хвилює. Навколо в цей час історія твориться, а цим хоч би що.

- То може допоможемо їм взяти участь написанні історії? - обличчя Максима було серйозним.

- Ти про що?

- Маю одну ідею.

Назар Драбина сидів у маєтку, частину якого він винайняв для себе. Його господарі колись були дуже багатими й відомими в цих краях. Але один зі спадкоємців славетного роду виявився гультяєм та п’яницею і швидко втратив все, що було здобуто майже сотнею років мудрого господарювання його попередників. Батько спадкоємця рано помер і не було кому поставити гульвісу на місце. А тому нічого від життя, крім жінок та випивки, не потрібно було. Коли закінчилися гроші він почав потроху продавати накопичені землі. Так дуже скоро справа дійшла до того, що й продавати вже не було чого. Гультяй не розгубився й продав родовий маєток. Ще не втративши останні клепки, він таки продав садибу за умови власного проживання в ньому у невеличкій кімнаті, що виходила прямо на подвір’я. На виручені гроші колишній господар продовжував гуляти по місцевим шинкам. Але й ці гроші скінчилися. А новий господар вирішив більше не тримати у своєму маєтку такого яригу й вигнав його з тієї кімнати. П’яничка хотів навіть поскаржитися на нового господаря, але зрозумів, що такого нікуди й на поріг не пустять і нічого він не доб’ється. Відтоді він покинув місто й більше ніхто з місцевих його не бачив. Подальша доля гультіпаки залишилася невідомою, хоча припущень і чуток перший час після зникнення ходило чимало.

Новий же господар був чи то не аж таким багатим, щоб утримувати весь маєток, чи просто раціональним, а може дещо ласим до будь-яких можливостей заробітку. Так чи інак, а займав він лиш половину садиби. Сім’я в нього була не велика. Він, дружина та син. Крім сім’ї господаря тут проживало ще кілька осіб прислуги. Сім’я займала кімнати на другому поверсі, а прислуга жила на першому. Також на першому поверсі розташовувалась камінна зала та їдальня. Місця цілком достатньо.

Другу ж частину садиби господар здавав в оренду. Варто зазначити, що друга частина майже ніколи не стояла пусткою. Кілька разів господарю навіть пропонували купити половину садиби, але той відмовлявся. Він розумів, що дуже вдало придбав такий гарний маєток за помірну ціну. Він думав, що як син одружиться, то зможе виділити новій сім’ї частину садиби. А там онуки підуть. І буде вся його велика сім’я жити у цьому гарному великому маєтку. Ну а поки що так.

Ось і зараз Назар Драбина винайняв половину садиби на кілька тижнів. Задоволення не з дешевих, але Драбина мав трохи грошей. А ще він планував отримати чималу суму за продаж булави.

Часом Драбина й сам задумувався над тим, щоб викупити половину маєтку. А може й весь купити. Дуже вже тут було гарно. Іноді він виходив на балкон на другому поверсі й милувався краєвидом. Поруч з маєтком протікала спокійна річка Віслок, навколо зелено. Сама садиба розміщена в місті, але його шум сюди не діставав. Що ще потрібно? Назар глибоко зітхає і ховається в нутрощах будівлі. Не можна відволікатися й розслаблятися. Зараз дуже важливо, щоб все пройшло гладко й спокійно. Потрібно якомога швидше й вигідніше продати булаву й забути про це. Ця історія вже набридла й самому Назару. Він відчуває постійний тиск та тривогу. А ночами майже не спить, бо дуже багато думає. І чим більше думає, тим більше тривожиться. Відчуває себе ягням, якого оточили вовки. Всі навколо точать на нього зуб. Всім потрібна гетьманська булава. Заради свого спокою потрібно її позбутися. Але Драбина тримається. Він не хоче просто позбутися її, він хоче отримати за неї такий викуп, щоб більше не думати про гроші, а влаштуватися в цьому світі тихо й спокійно.

Часом Назару приходить думка про те, що дарма він влаштував весь цей аукціон. Простіше було тихенько продати її тому ж Довгалевському й так само тихенько зникнути. Власне, спочатку так і планувалося, але потім Драбина зрозумів, що не лише Францішек Довгалевський, але й деякі інші багаті достойники Речі Посполитої жадають мати цю реліквію. Ще трішки пізніше Назар зрозумів, що не лише багатії Речі Посполитої, а й деяких інших країн готові заплатити дуже багато за булаву. Тому, здобувши булаву Хмельницького, Назар розповсюдив звістку про те, що всі охочі зможуть позмагатися за неї в Ряшеві. Ясно, що під словом «змагання» Драбина мав на увазі зовсім не якісь звитяги. Просто так звучало пафосніше. На ділі ж все зводилося до грошей.