Закінчення

Іван Карпович Стеблина, 65-річний вчитель історії та краєзнавець, ладнав клітку для кролів. Кролів було не так, щоби багато, проте вухані були затяті. Охочі до парування, кролі завзято гризли перестінок, що відділяв самиць одну від одної. Через це, Івану Карповичу час від часу доводилось лагодити клітки: підбивати дерево або оббивати його із середини жерстю. То був єдиний спосіб, щоби утихомирити голодних до парування кролиць.

Поява онука стала для Івана Карповича цілковитою несподіванкою. Адже той рідко навідувався, повсякчас був зайнятий роботою, писав репортажі для газети, регулярно вів відеоблог у соцмережах. Так воно трапляється завжди: ледве дитина зіп’ялася на ноги, вкрилася пір’ям, отримала освіту та знайшла роботу, як одразу занурюється в інший світ. Тут мало місця залишається батькам, та ще менше – дідам. Увесь час витрачається на роботу, друзів, розваги та родину, якщо така є. Максим Стеблина родини ще не мав, тож був позбавлений того щастя – клопотатися про добробут близьких. Натомість, парубок цілком занурився у світ інформації. Адже нині саме вона стала головним джерелом, сировиною та товаром цивілізації. Саме найсвіжішої інформації прагнув люд: про політику, економіку, розваги, скандали, надзвичайні події. Максим завжди був у гущі подій: кореспондент та блогер – він завжди намагався першим опинитися на місці аварії, вбивства, пожежі, свята, концерту. Така активність та відданість приносила плоди: Максим мав кілька сотень тисяч підписників, яких щедро забезпечував свіжою інформацією, часто-густо здобуваючи її не зовсім правильними способами. Та, як відомо, переможців до суду не тягнуть, бо саме вони пишуть історію.

Свого дідуся Максим любив і поважав, бо саме дід Іван прищепив йому любов до пошуків, спрагу до викриття загадок і таємниць, залучив до світу минувшини, що неодмінно з часом проростає паростками у майбутньому. Саме дід навчив Максима аналізувати, залучаючи логіку, здоровий глузд та інтуїцію. Остання, як неодноразово висловлювався Іван Карпович, іноді відіграє більшу роль, ніж сухий аналіз фактів. На доказ чого, наводив приклади деяких науковців та слідчих, котрі завдяки інтуїції, зробили чимало цікавих відкриттів та викриттів.

– Напевно, сьогодні у лісі здохло щось велике і рідкісне, якщо до мене у гості пожалувало таке велике цабе! – з іронією мовив Іван Карпович, неабияк здивований появою онука.

Максим аж ніяк не відреагував на дещо образливі слова дідуся. З одного боку, він вже давно звик до подібних оцінок, а з іншого – дід Іван був на 100% правий: онук дійсно рідко тут з’являвся, не часто нагадував про себе, навіть телефоном. І це не могло не ображати старенького.

– Останню рись підстрелили, – ніби луною озвався Максим, обличчя якого було радше стурбованим, аніж ображеним. – Тепер увидимо її лише на картинках.

– Що, справді? – заклопотано перепитав Іван Карпович.

Максим зітхнув і раптом розпростер широко руки, обійняв діда.

– Привіт, дідусю! Радий вас бачити! – мовив неголосно, проте щиро.

– Я теж за тобою скучав, – відгукнувся старий і поплескав онука долонею по спині.

Максим займався спортом, відвідував тренажерний зал, тож мав міцну накачану спину і гарний рельєфний живіт. Набута завдяки фізичним вправам тілесна краса, вигідно відтіняла та доповнювала вроджену привабливість та гострий розум парубка.

– То що там з риссю – таки підстрелили останню? – повагом мовив дід, злегка відсторонюючись та уважно поглядаючи онукові в очі.

– Може, і підстрелили, та я того напевно не знаю, – відгукнувся парубок. – Я іншим цікавлюся.

– Отже, збрехав, – зробив підсумок Іван Карпович.

– Радже пожартував. Так би мовити, те велике та рідкісне, що здохло у лісі з моєю появою у цьому будинку, набрало певної конкретики та форм.

– З таким не жартують, – різко обрізав онука дід. – Ці довбані паскуди справді все винищують навколо себе. Просто так, задля розваги. Я б їм ноги зі сраки повиривав би та руки повідрубував, і у ту саму сразу встромив би. Немає на землі гидкішої істоти, аніж людина.

Дід завжди запалювався щирим гнівом, коли йшлося про винищення світу дикої природи. Сам Іван Карпович ніколи не був мисливцем і за своє життя не вбив жодної свобідної істоти. Бо уважав, що людна не має права руйнувати навколишній світ і вбивати те, що не народила. То колись подібне полювання було виправдане, бо було пов’язане з виживанням людини. Та відтоді, коли прабатьки індоєвропейців – представники Ямної культури – навчилися безшкідливому вживанню молока, у дорослому віці, необхідність нищення диких тварин та птахів напевно відпала. Сир, масло та сметана перетворила диких мадрик-тубільців на цілком цивілізованих осілих землеробів. Чому, не в останню роль посприяла і близькосхідна цивілізація фермерів, які першими у Європі почали будувати велетенські протоміста, і змішалися з «ямниками». Паляниця, млинці, вареники та галушки перетворили давній світ на той, яким він є нині.

– Що правда – то правда, – погодився із дідом Максим.

Іван Карпович любив, коли на його думку зважали, а ще більше – коли її сприймали як аксіому. Тож остання фраза парубка умить розтопила залишки криги, що неодмінно наростала, коли від онука тривалий час не було жодних звісток.

– То що, пригостити тебе слив’янкою? – запитав і хитро примружив очі.

Максим добре знав той спокусливий, дещо підступний погляд. Саме так дід завжди дивився на людей, коли хтів зробити їм якусь приємність, вручити подарунок, порадувати сюрпризом або просто смачно нагодувати і щедро напоїти. Іван Карпович в усьому був щедрий: у передачі знань та життєвого досвіду, у гостині та допомозі. Не дарма про нього казали сусіди: Іван – не від світу цього, останню сорочку із себе зніме і голому віддасть.