11 Євдокія

З наближенням Азарія його сила ніби розсіялась і в коридорі стало спокійніше. Настя, яка нервово ковзала об’ємним задом по підвіконню, витягнулась в струнку з захватом витріщилась на чоловіка.

- Кого чекаєте, дівчата? – в очах Азарія з’явилось ледь помітне впізнавання, і крижані кристалики там ніби закрутились і сховались в глиб.

- Ректора, - відповіла я.

- Він перед вами, - я чомусь не здивувалась. Ну кому ще як не цьому лощеному і шляхетному на вигляд, з ніг до голови ідеальному, чоловіку, бути головним магам цього закладу?

Десь в душі я нервово хіхікала. Втрапила ж. Маги, гімназія, тільки розподільного капелюху не вистачає, щоб закричав – Гріффіндор.

- Ну? – неввічливо підігнав нас чоловік. – У мене день не безрозмірний, справ ще купа. На бал ваш благодійний не піду, навіть не просіть. Так Лисаветі Марківні і передайте – Азарій батькович по вуха заклопотаний справами насущними, шле вітання і вибаченя. Якщо ж ви в хочете допомогти мороїв шукати, то у нас черга незайманих дівиць до Різдва, в ваших послугах потреби не маємо.

- Ми вчитися, - я вклинилась в його потік незрозумілих слів. І Азарій осікся.

Глянув здивовано на нас з активно киваючою головою Настею. Я ж сама собі здивувалась – вперше в житті перебила когось вищестоящого. Завжди вислуховувала керівника до останнього слова, а тут прямо не витримала.

- Вам по скільки років? – ректор засунув руки в кишені. Дуже неввічливо з його боку, та і дивився на нас прискіпливо і зверхньо.

Якщо я сподівалась, що наше вчорашнє знайомство якось мені допоможе, то з кожним наступним подихом ця надія танула. Азарій і справді був холодний. В прямому сенсі цього слова. Як шматок заліза.

- Сімнадцять, - подала голос Настя.

- І чому мені вас вчити, дамочки?

- Магії, - відповіла я, і відчула як випрямляється мій хребет, розправляються плечі, а підборіддя тягнеться вперед. Я дочка графині, я відьма в десятому коліні – ніхто не має права зі мною говорити таким тоном, наче я досадна перепона. – Ми хочемо на факультет шкідників.

Настя за моєю спиною охнула.

- Шкідників набираємо з вісімнадцяти років, - пояснив Азарій. – А на загальний курс набір вже закінчений. Дівчата вчаться. Хіба що ви хочете внести внесок в благодійний фонд гімназії?

Я похитала головою. У мене за душею ні гроша. Настя зітхнула, але раптом оговталась від свого ступору:

- Мамка казала, що обдарованих навчають безкоштовно. А мені окрім як вчитись іншого вибору немає, сила розпирає,  хіба не бачите? Ще приб’ю кого ненароком. Невчена.

- Пройдіть в кабінет, - нарешті зжалився ректор. – Ви, - уточнив він Насті. І повернувся до мене. – Чекайте.

Настя розплилась в посмішці. І поспішила за Азарієм в кабінет. Я ж безсило стиснула кулаки. Ну як так? Хіба у мене немає сили? Але потім пригадала свої відчуття поруч з правнучкою снігурки і мусила визнати, що  я супроти неї як сліпе кошеня.

А якщо врахувати, що Євдокія взагалі була слабкою відьмою – то мене можуть і не взяти на бюджет. Але мій прогрес відмітив навіть упир-жених, і Атанасій, то може все ще і не втрачено.

Настя вискочила з кабінету через кілька хвилин, з палаючими щоками, і стиснутими кулаками.

Цікаво. Що цей збоченець холодний з нею там робив? Як мені в голову подібне раніше не прийшло – може він там пристає до абітурієнток? І що робити? Назад до опікунів я не хочу. Вони мене в льосі до самого весілля триматимуть після чортових витівок. Здатися на поталу магу? Десь навіть в нутрощах тепло розлилось при думці про близькість з Азарієм. Я доросла жінка взагалі-то. А він вельми привабливий чоловік. І формально тіло то наче і не моє, але віддуватись за наслідки все одно мені, якщо що.

З такими різношерстими думками я і переступила через поріг кабінету ректора.

Там виявилось досить затишно. Широкий стіл з зеленим сукном, шафи з книгами, якісь дрібнички на поличках.

Азарій стояв біля столу, злегка опершись об нього і склавши руки на грудях.

- Скажи мені, Євдокія, що ти сюди заявилась не через наше вчорашнє знайомство, - відразу перейшов він від неприступного ректора до панібратського тону.

Кров прилила до щік. Я такого не чекала. Але похитала головою, відчуваючи як погано закріплений капелюшок сповзає на потилицю:

- Як ви могли таке подумати? – в горлі стало якось занадто сухо. Але я проштовхнула ці слова. – Я навіть не знала, що ви тут...

- Так а в чому річ тоді? Ти ж очевидно отримала домашнє навчання, навіщо тобі гімназія?  – Азар трішки розслабився. Опустив руки. Він що – так від мене відгороджувався?

- Вчитися хочу, - не збрехала я. – Батьки загинули, опікуни заміж видають, а  я знаєте не хочу. Хочу відьмою бути, хочу користь людям приносити.

- Майже не обманюєш, - кивнув чоловік. І різко подався мені на зустріч. Спочатку прибрав капелюшок, витягнув з моїх пальців, наводячи на думку, що мої підозри були не далеко від істини. Потім прохолодні пальці торкнулись моїх скронь.

Мимо волі підвела очі до чоловіка, зазираючи йому в обличчя. Його сірі як розтоплене срібло очі затягував іній. Наче ополонку мороз затягує, але в середині все одно вирує водяний вир. Я мимо волі вкрилась мурахами. І ніби почула десь далеко рик великого звіра. Все єство здригнулось. В грудях спалахнула вогняна кулька.

Все скінчилось раптово:

- Що ж, - Азарій кивнув, опустив руки. І відійшов до столу. – Потенціал у вас, Євдокіє, є. Але питання вступу до гімназії буде вирішуватись комісійно. Приходьте завтра, ми створимо комісію.

- Ні, - я мотала головою. У мене просто  не було вибору. Треба було спробувати переконати його прийняти мене сьогодні. Що йому ще треба? Потенціал он  у мене є, сам же сказав. – Це питання життя і смерті, розумієте? Мені треба в гімназію сьогодні ж.

- Ну можете залишитись,  - великодушно дозволи Азарій. – Настася теж не має де заночувати, ми це обговорили, вам виділять кімнату. Але іспит завтра. Це не обговорюється, - в голосі ректора звучала криця. І я відступила, незвична сперечатись. Сподіваюсь до завтра мене родичі звідси не заберуть.