РОЗДІЛ 2

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

   …Сонце пекло. В наскрізь прогрітому повітрі висіло марево, стояв духмяний аромат  степової трави. Легенький вітерець перекочував хвилі ковили, розбурхуючи величезне море, яке огортало, ховало в своїх надрах кожну живу істоту. Тиша, тільки коли не коли крикне пташка чи засвистить ховрах.    Хотілось впасти в цю запашну пропасть і просто дивитись в безмежну синяву неба, нічого не думаючи, ні про що не хвилюючись.
   Та серед царства тиші і спокою була недоречність. Чотири людські істоти, які брели, падаючи і знову зводячись, поміж високих трав.
   Дивними здавалися ці люди поміж пишного розмаїття степового зела. Першим йшов чоловік років сорока п’яти, а може й більше. Вітерець ворушив довге пасмо волосся, що спадало з виголеної голови. Вся постава дихала якоюсь могутньою силою. Міцна м’язиста рука стискала руків’я меча, яким чолов’яга опирався, ніби костуром. Чорними, ніби вугілля очима він втомлено вдивлявся в далечінь. 
    Далі брела жінка. Її ноги зранились й побились, їдка пилюка припорошила лице, подерта одіж не захищала від сонця. Але ні пилюка, ні виснаження не могли сховати дикої краси. Чорноволоса,  з дивним розрізом очей кольору лісового джерела. Замикали ходу двоє молодих хлопців. Вони здавалися братами, бо скидались, як лицями так і одіжжю. Обидва мали високий зріст, вдягнуті в подерті полотняні сорочки, рясно помережані оберегами, та полотняні штани заправлені в чоботи. В обох голови поголені, лише на тім’ї залишався жмут волосся.  Обличчя вкривав бруд і кіптява. Озброєні скіфськими мечами.
   Здавлось, ніби якась невідома, але могутня сила вхопила їх і викинула із звичного світу в цей, де сонце, полин і тиша. Хто вони, чому тут ? Навіщо ці люди йдуть все далі в пущу, геть від житла людського ? 
— Ану підберіться, он байрак, там є джерельце. Зробим головний перепочин, ніч буде непроста.
Вони натрапили на справжній острівець прохолоди й благодаті серед цього спекотного раю. Тут било невеличке джерельце. Подорожні кинулись до нього. Вони жадібно пили й не могли напитись. Трохи втамувавши спрагу, чоловік присів на траву, жінка з втіхою простяглася поряд. Лише хлопці чогось ще стовбичили, не сідали.
— Відпочивайте, чатових виставляти не будемо.
    Очі непорушно дивилися на жучка, що швиденько перебираючи лапками, біг по краю його сорочки. Він дивився на полотно, а перед зором раз пораз здіймалися язики вогню, чувся дикий крик і тупіт воїв. Чоловік стулив повіки й  жахливе мариво останніх днів заструменіло болючим потоком.
   Називався чоловік Велеяром. Був одним з найшанованіших мудреців не тільки в Руській землі. Знали його добре ромеї, відомий був у франків та сарацинів. Чоловік глибокого розуму і знань великих, вірним товаришем був Великому князю й радив не лише словами. Велеяр очолював загін особливих охоронців.
   ...Так велося споконвіку. Батьки приводили отрочат років восьми-дев’яти до Дворища Волхвів, прихистку Роду. Там приймали всіх, але через деякий час залишалось їх не більше п’ятдесяти. От цим й належало стати охоронцями Святого гаю й звичаю. Тоді й наставала для хлопчаків тяжка пора. Якщо попередні седмиці піднімали рано, заставляли чомусь в певному порядку махати руками й ногами, а потім після обіду саджали за довгі столи й вчили святі знаки росські писати, то потім все стало набагато складніше.
     День поділявся на періоди в кожний з яких вони мали займатись певним ділом. Вставали з першим промінням сонця й кріпили тіло рухами заповітними: то махали руками, ніби жайвір крилами, а то потягалися, як ведмідь , що після зимової сплячки прокинувся. Й дихали при цьому глибоко, як тур або швидко й переривчасто, ніби вовк. Все це показували їм навчителі особливі.
    Ще вивчали отроки трави різні помічні чи як хворість нападе, а чи ворог зранить. Потім волхви залучали достойних до таємного знання тілом своїм володіти й без зброї жодної від ворогів відбиватись. І, що саме головне, закладали в голови їхні поняття про Білобога й Чорнобога, про боротьбу їх вічну в якій виграти не судилось нікому. Й росли воїни славні, захищаючи землю свою й Богів до скону. Так велося з-покін віків.
     …Загинув Могутній князь. Бився з печенігами яко тур, але зітнула йому голову нерозумна рука. Разом з ним погинули майже всі його косаки. Ромейський підступ закрив світ Курі. Як опам’ятався хан пізно було. Гірко тужив над тілом Князя. Наказав передивитись побитих охоронців. Мотнулись печеніги й знайшли сім богатирів. Порубаних, знівечених, але живих. Довго виходжували шамани, відпоювали степовими травами й солодкавим кінським молоком.
    Впиралися косаки. Вирішили будь-що добутися до святого Міста. Лишилося їх троє: Велеяр і двоє молодих косаків. Зустріли печеніги знайому купецьку валку спорядили охоронців до Святого міста. 
Привезли до Міста ледь живих. Рани гноїлися і життя з кожним подихом виходило з тіла. Із могутніх воїв перетворились на живих мерців. Так би й випустили Святий Дух з тіл своїх, якби не одна жінка. Верховна жриця Марени – Великої грізної Праматері прийняла в свій заповітний терем. 
    З своїми ученицями поставила богатирів на ноги, хоча й дуже кволі були, проте живі. Поступово набирав сили Велеяр і ось вже знову зміг «стежкою Сварога ходити» й помаленьку в «метелиці» кружляти. Починала відновлюватись й школа косацька на Волховському Дворищі. Та косо на те дивилися бояри й всілякі порадники нового князя. Вони крутили молодим і слабким володарем, як хотіли. Саме через ядуче нашіптування відмовився Ярополк від священних охоронців, мовляв, не вберегли батька то й мене не вбережуть, маю сильну дружину, варягів – досить і цього. Косаки ж нехай охороняють Священний Гай.
    Насупився на таку мову Велеяр та робити нічого. Покинув всі державні справи, й одна в його турбота була - молоді воїни Рода. А землю прадавню тим часом негаразди роздирали. Сини  спорились за престол батьків. Один, піддавшись на вмовляння варязьких вождів, пішов в Землю Великих лісів й спричинив загибель меншого брата. Середульший злякався та й втік до варягів. Згодом, привівши дружину та вбивши свого брата, став великим князем.
    Велеяр не любив його за безпутність та слабкодухість. Але все ж таки пішов до нього на пир. Пирували у великій залі. Вздовж були поставлені широкі дубові столи, які вгинались від наїдків та напитків. Чого тут тільки не було ! Цілком засмажені лебеді й гуси, дикі вепри, відбірні шматки оленин, довжелезні осетри. В казанках стояла уха з щук, також варені лини. Подавали зайчатину з капустою, хрін з поросятиною, ріпу, сушені яблука й груші та ще багато всього. І звичайно поміж гостями гуляли здорові братини з медом та ромейським вином.
    Раз по раз піднімались чари за здоровля князя та славної дружини. Гості вже було добряче напідпитку. Розмови ставали все голосніші. Кожен говорив щось своє і не слухав сусіда. Варяги затягли дикої воїнської пісні. Гам стояв такий, що у Велеяра аж у вухах лящало.
—    Ходімо звідси – сказав джурі й неквапом рушив попід стіною, за спинами гостей до виходу
—    Гей, дядьку ти куди ? – почув зненацька і на плече лягла чіясь важка рука. 
    Велеяр поволі обернувся. Перед ним стояв високий, товстий чоловік з розкошланою бородою, вдягнутий хоч і в дорогу, проте страшенно запацьорену одіж. Ймення мав Мерило, промишляв купецтвом, але славився, як страшенний гуляка.
    Волхв глянув на джуру. Молодий Ратко вже розвертався в бойову позицію та, підкоряючись ледве помітному рухові, помалу зайшов за спину і зник.
— Ти чо мовчиш, позакладало ?
— Негоже так розмовляти із старшими, чоловіче.
—    А ти не вказуй. Ти чо не уважаєш князя ? Гостям не був даний клич розходитись. А колі так то сиди собі і не рип...
    Останнього слова він не доказав. Велеяр зробив невловимий рух рукою і Меря впав, ніби мішок з січкою. Він не сповзав по стіні, повільно не опускався, а впав зразу, неначе вражений блискавкою. 
Замовкли гуслі. Ті, що далі посхоплювались й посунули дивитись, що там сталося. Побачивши таке діло, приятелі Мерила почали добувати мечі.
— Що там таке ?- поспитався князь
— Волхв побив Мерила.
— Мерила ? Ану тягніть цього волхва сюди.
—    Та це ж той, що був охоронцем вашого батька.
Князь був вже добряче напідпитку, тільки зараз розчовп що до чого.
—     Ну все одно приведіть його, а то на пиру беззаконня чинить
    Та Велеяра оточили тісним кільцем косаки. Без латів, озброєні лише мечами, проте ніхто не смів підступитись до них, бо знали про дивну силу цих воїнів Роду. В світлиці запала напружена тиша. Гридні не знали, що діяти й поглядали на старших воїнів та князя.
    Косаки стояли колом в позиції, не опускаючи мечів. Велеяр був серед цього кола й мовчки дивився вперед. Зненацька почувся стогін, далі кашель, пирхання. Мерило потроху очунював. Бравий вигляд наче рукою зняло. Він стогнав і крутився на долівці, мов рак.
    Раптом всі заметушилися: хто піднімав Мерила, хто біг по костоправа, деякі сідали за столи щоб продовжити учту. Волхв кивнув своїм учням. Ті опустили мечі й зникли так же нечутно, як і з’явилися. Біля нього залишився тільки вірний джура Ратко. 
До Велеяра підійшов чашник.
— Волхве, тебе кличе князь.
—    Ну раз кличе то підійду зараз
Він неквапом підійшов до місця, де пирували воєводи.
— Доброго здоров’я князю і його дружині
—    Доброго здоров’я, Велеяре. Сідай. Вибачай Мерила, нестримний він у хмільному. Не знав, хто ти є.
Волхв промовчав, тільки голову нахилив.
— А що бачу ти  виховуєш хлопчаків потроху. Он як збіглися, коли до тебе приятелі Мері посунули.
- Я не хотів каліцтва і крові. Здалося - мечі зупинять п’яниць. Бо інакше голіруч прийшлося б. Постраждали вони. Негоже на пиру в княжому теремі ображати гостей.
Воїни аж очі витріщили. Дехто з молодших захихотів, а один понурий варяг не витримав:
— Ти що, справді подолав би з десяток воїв з мечами? Може ти й хороший воїн, як кажуть, не бачив. Знав я берсеркерів та й ті такого не могли. А то ти з своїм гупаком чи як там. Не вірю я в це, не стрічав ще в бою таких.
—    Варяже, на цій землі кружляли в гопаку ще в ті часи, як предки твої ходили в шкурах диких звірів і їли сире м’ясо, бо не знали вогню. А що в бою косаків не стрічав, то це точно, бо давно б уже пирував у Вальгаллі.
Варяг аж засопів від люті, проте нічого не сказав. Князь захихотів, пощипуючи рідкий вус.
—    Складно говориш. Але чого ж тоді загинув мій батько, якого охороняли такі могутні богатирі ?
Обличчя суворого воїна пересмикнулось. Давня згадка спалахнула кривавим видінням: ось він, Велеяр, відбивається від цілої купи кочівників, один за одним падають його товариші, зненацька він чує могутній рик Великого, з усіх боків оточеного печенігами, чує переможне гикання ворогів, й більше нічого, тільки кривавий туман перед очима.
—    Ми бились, як ніхто не бився. На кожного косака припадало десяток. Їх підганяло царьградське золото. Греки тоді позбулись вовка біля воріт, а зараз хочуть захопити і його лігвище, втовкмачивши дітям його, що не вовки вони, а зайці. Могутній пішов, й на те була воля Роду.
Так відповів волхв, спокійно карбуючи слова. По цьому поклонився й пішов тихою ходою, хоча в душі ревіла лють. 
—    Дивний він – сказав начальник надвірної охорони. 
—    Вже розум потроху всихає - відповів князь, потягнувшись до чаші з вином - досить про нього, пиймо.
    В розпашіле обличчя Велеяра війнуло нічною прохолодою. Великий Віз показував майже північ. Спроквола, неквапом йшов до Священного Гаю. Вулиці міста спорожніли й крім декількох запізнілих перехожих були порожні. Волхв підійшов до воріт й грюкнув кільцем.
— Хто ?- поспитались з вежі.
Тихо назвав умовне слово. В брамі нечутно відкрився невелекий прохід, якраз так щоб могла пройти одна людина.
— Добрий вечір, пане - охоронець схилив голову в шанобливому вітанні. 
— Доброго вечора, Зоряне.
— Пане там – охоронець зам’явся – гість до вас.
— Гість? Я нікого не чекаю. Ви що, впустили його ?
— Ну так, прийшлося
— Зоряне, ти не знаєш звичаю чи перший раз на чатах ?!  
— Але пане, він заговорив мовою Богів, назвав умовний знак про допомогу, той що можуть називати лише Наймудріші, ви самі говорили про цей сигнал і, що того хто прийде з ним негайно вести до вас.
— Де він ?
—  Хлопці в курені стережуть
—  Нехай приведуть до мене в світлицю
—     Добре 
    У Велеяра зробилось тривожно на душі. Прихід без попередження одного з Наймудріших не віщувало нічого доброго. Він попрямував до своєї світлиці.