РОЗДІЛ 4

     Страх. Страх оволодів ним. Від давлючого жаху несила дихати, не можна промовити й слова. Очі були відкриті, відкриті весь час, але тільки зараз відчув різкий біль – надто яскраве світло.
Біла стеля, білі стіни. Знову тут. Щось стукотіло, так голосно, що від того стукоту здавалось ось-ось розірветься голова. Удар...ще удар. Він рвучко звівся, підсуваючись вище на ліжку. Серце стукотіло, тріпотіло пташкою. Побачене минуле й теперішнє змішалось в один незрозумілий клубок. 
- Я бачив себе збоку, я був в другому світі, я побачив... 
Хлопець схопився руками за голову. Ранкову тишу прорізав тужливий, моторошний крик, більше схожий на гук самотнього, загнаного в кут вовка.
     Сни. Вони частина нашого життя, інший світ, деколи спасіння, частіше ж прокляття. Ми можемо прожити ціле життя в одному сні, померти й відродитись вже іншою людиною. В снах можна зробити, майже, все, крім одного – лишитися самим собою. 
     Тепер мене часто навідував один і той же сон: стою сам-один в темряві, непроглядній пітьмі, яка окутує, як чорний м’який оксамит, не знаю, де і що зі мною, проте одне знаю точно - десь тут є вогонь, світло до якого потрібно лиш дійти, але де воно ?! І ось так стою, не сміючи зробити й кроку.    Прокидався під ранок, з краплинами холодного поту на обличчі. Лежав у напівтемряві й просто дивився в стелю, як тоді, в клініці. Куди ж йти ? Де те світло ? Вже не страшно, просто потрібно знайти стежку, єдину стежку, яка приведе до світла.
    Тепер здоровий, принаймні так говорять лікарі. Настільки здоровий, що нічого не відчуваю. Абсолютно. Виписуючи, лікар сказав: 
- Знаєш, Славо, тільки між нами, - зараз твій фізичний стан не відрізняється від того, що був півтора року тому. Навіть став гірший, внаслідок вимушеної бездіяльності та відсутності фізичних навантажень. Щодо психіки... Тести показали – психічно здоровий. Проте, на моє переконання ніякого психічного захворювання й не було. Що сталося – загадка. Що буде далі – загадка ще більша. Але тільки ти можеш знайти відповіді. Або не шукати. Жити так, як раніше. Якщо вийде...
      Він нічого не сказав, мовчки взяв довідку й пішов. Біля виходу чекали батьки. Ось і все – кінець. Щасливий. Так думав і не вірив собі. Хтось з давніх мудреців сказав: «Ми  часто, початок вважаємо кінцем». Хто зна...
     Життя, як відомо не стоїть на місці. Особливо в містах. Випавши з нього, майже, на півроку, так і не ввійшов у звичну колію. В аспірантуру поновитись не вдалося, хоча правду кажучи, майже, не старався. Звичайно, можна було підключити батькових знайомих, але відмовився. Знову взятись за якісь наукові дослідження було б надто нестерпно. Поникавши в пошуках роботи, зрозумів, що нічого не вмію, крім як копирсатися в старожитностях й давніх похованнях. Тому, плюнувши на все, пристав на батькову пропозицію. Тепер лаборанстська в музеї історії та археології була в моєму повному розпорядженні. 
     Чесно кажучи, мене ніколи не відрізняла розвинута інтуіція чи якесь шосте чуття, проте зараз відчуття справдились. Думки плутаються, нагадуючи старий клубок ниток, тож давайте по-порядку.
Почалось все із сну. Так, того самого кошмару, який мучив мене останнім часом. Знову опинився в непроглядній пітьмі, мені страшно, страшно так, що не можу навіть поворушитися, не те, що зробити крок. Тут десь має бути вогонь, світло, треба його лише знайти – гарячково думав я, не сміючи навіть повернути голови. 
    Зненацька, щось почало стрімко насуватися, щось невидиме і безтілесне обплутувало пітьмою. Темрява проникала всередину, було відчуття занурення, так, колись, не вміючи плавати, впав в ставок і йшов на дно, захлинаючись і несамовити б’ючи руками й ногами по воді. Проте, тоді вирятували, а зараз немає кому витягти за чуприну мою душу. 
    Світло, де ж ти ? Пітьма здавлювала, ноги почали підгинатись... І тут я згадав хто-зна де почуту фразу: «Не знайдеш світла іншого, допоки не запалиш вогню власного». Несвідомо розтулив судомно стиснутий кулак: посеред долоні розпливалось незрозуміле сяйво, нагадуючи маленьке синювате полум’я. 
    Мерехтливий вогник освітив потойбічну ніч. Раптом десь далеко спалахнув ще один промінчик світла, далі ще, і ось вже пітьма зникає, я вдивляюся в далечінь і... яскраве світло засліплює так, що очі самі закрилися, а коли відкрив, то побачив лиш стелю своєї кімнати.
    Той ранок запам’ятається назавжди. Було передчуття чогось, якоїсь події. Це можна порівняти з чеканням свята, щось на кшталт Нового Року або Різдва. Тому підхоплений невидимою силою і, навіть не поснідавши, я мерщій подався в Музей.
    Зайшов в Музей з передчуттям ПОДІЇ. Довгий коридор супився примарними тінями. Йду, а самого аж тіпає. Зненацька відчинились одні з дверей і з них вийшов... Я аж назад подався від несподіванки. На мене впритул дивися керівник тої дивної експедиції до Кам’яної Могили. Якусь мить просто дивились один на одного. Потім, ніби встрепенувшись професор подав руку і почав розпитувати про життя-буття.  Відповідав спочатку  коротко, відривчасто, але, вловивши в голосі свого колишнього наставника теплоту, розповів дещо. Вчений побажав здоров’я, а ще запропонував: 
— Повертайся в мою групу, я постараюсь все влаштувати. Мені не вистачає толкових помічників. Подумай, я серйозно. Тоді наша експедиція зірвалась. Коли тебе повезли почався буревій, позносило палатки. Ми припинили розкопки. Встигли тільки забрати артефакти. Так що прийдеться починати все спочатку.
Керівник ще раз потис йому руку й пішов. Вже біля самих дверей обернувся, і до мене, ніби десь здалеку долинув голос: 
—    До речі, всі артефакти сюди привіз. Залишив в твоїй лабораторії. Подивись, якщо буде час.
 Двері зачинились м’яко клацнувши. Цей звук вивів хлопця з ступора. Невже знову ? По тілу хвилею пройшло противне тремтіння. Може, кинути все до дідька і втекти, доки не пізно ? Але не можу. Тільки тепер відчув, що втекти вже не зможе. Власне, в мене була єдина дорога з тих пір, як на руці опинився той чортів браслет. Зненацька, відчув те що раніше не відчував. Рішучість. 
    Вперше за багато днів точно знав, що потрібно робити. Я – історик, вчений. Давнина дає загадку. Ну що ж потрібно її розгадати. Зараз все здавалося дуже простим. Пізніше, згадуючи свій стан, був упевнений, якби знав за що берусь, ніколи в житті не доторкнувся до артефактів з своєї експедиції. Проте, це вже було пізніше...
     Знахідки експедиції, дбайливо спаковані в герметичні пластикові пакети, акуратно розложені на столі. На кожному з них - бірка з інформацією. Різноманітні залишки посуду, зброї – жалюгідні оскілки колись могутньої держави. Я несвідомо брав в руки то один, то інший пакет, безцільно крутив його в пальцях і знову клав на місце. 
    Де ?! Де той триклятий браслет ? І тут зненацька пролунав Він. Ледве чутний сріблястий звук. Лоб покрився краплинами поту. Невже знову ? Якось обм’як і тяжко опустився на стілець. 
    Невидючим поглядом вперся в купу артефактів на столі. Потім ще раз уважно все обдивився. Ага, ось де – закотився під папери. Руки злегка тремтіли, поки добував браслет з пакета. Він лежить переді мною у всій свої моторошній, предковічній красі. Тепер мав змогу роздивитись краще. Трохи заспокоївшись, вирішив не вважати на жодні звуки. Тепер тільки я і Він.
    Браслет сріблясто виблискував в променях вранішнього сонця, проте це було не срібло. Уважно оглянувши артефакт прийшов до рішення - це все ж таки сталь або щось дуже схоже на неї. Було дивно - за стільки років, ця річ не потемніла, не втратила своєї форми й своєрідної краси. Обережно повертаючи кільце сюди й туди, намагаюсь проникнутись його духом, побачити душу того, хто вирізбив цей незвичайний орнамент. 
    Ось йде одна ламана лінія далі інша, потім ще й ще, утворюючи безперервний меандричний узор, на який насувається химерна в’язь рослинних мотивів безперечно кельтського походження, а ось тут... що це таке ? Рука гарячково мацала в шухляді. Ага ось воно. Під склом лупи явно було видно голову якоїсь істоти з двома загнутими зубами, довгим носом-хоботом. Та це ж мамонт ! Цілий звірячий ансамбль дивним способом вплітався у тонку в’язь орнаменту.