РОЗДІЛ 5

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

    Сонце золотило лиця, пустотливі промені нестримно лоскотали, ніби невидимі, пухнасті пір’їнки. Але ніхто не поворухнувся. Вовки. Члени найдавнішої, самої загадкової і жорсткої воїнської касти. З прадавніх часів вони були охоронцями Звичаю і Вождя.
    Найкращі серед найкращих. Не всі воїни Роду ставали ними. Адже Вовки були не просто бійцями. Воїни-чаклуни, перевертні – так величали їх навколишні народи і боялися битви з ними більше самої смерті. 
     Ким були вони? Легенди говорили так... Колись за сивої давнини, в похмурі часи Великої Зими на рід мисливців напали вороги. Підступно напали, почекавши поки чоловіки підуть на велике полювання, а в таборі залишаться лише жінки й діти. Чоловіки повернулись з багатою здобиччю, та нікому було радіти – серед спалених хиж лежали знівечені трупи тих хто опирався, всіх інших зайди забрали з собою. 
    Дико завили здоровезні собаки, напавши на слід чужих. Після недовгої погоні ворогів наздогнали біля Великого Каміння. Низькі, присадкуваті, темнолиці злодюги хоч і переважали числом, та не змогли впоратись із ярими в бою велетнями. А тут ще й напали ті самі вовкоподібні мисливські пси, що взяли слід. 
    Вони дико вили й сливе роздирали на шматки нападників. Бій був недовгий, проте запеклий. Ворогів знищили всіх, хоча й втрат великих зазнали. І саме печальне - загинув Вождь. Та залишився живим могутній чаклун роду — Волклак. Зібрав тоді він раду велику шаманів та мисливців досвідчених з стойбовищ сусідніх, що на поміч прийшли, зачувши про таку біду, і вирішили створити з молоді ватагу охоронців, подібну до вовчої зграї, для охорони табору у відсутність мисливців, та вождів їхніх під час сутичок з ворогами. На тому й порішили. 
    І ось зібралось декілька дружніх родів й вибрали самих метких хлопців, а Волклака та ще декількох достойних, у вчителі призначили. І ось в один ранок вся ватага разом з вчителями відійшли на відстань від табору. В разі небезпеки могли прийти на поміч, а іншим до них наближатись було зась. Чому вчили, та як, ніхто з непосвячених  не знав.
    Знайшлось, правда, пару надто цікавих, але вони не дійшли до Хранителів. З жахливим воланням прибігли в стойбовище: кричали про величезного вовка, що на дорозі став і гнав гоном назад. Після того ніхто й не наважувався наближатись. Проте, всі в головному таборі знали - їх пильно охороняють хоча дуже рідко бачили тих охоронців.
    Що ж надумав зробити Волклак, як вберегти Рід від зайд ? Мудрий шаман, багато знань поколіннями предків накопичених, в спадок перейшли. Покровителем сім’ї його був Вовк – могутній мисливець і захисник. Часто спостерігав чаклун за вовчими зграями: полюванням звірів, поєдинками. Потім усамітнювався десь, в Богів помочі просив і повторював рухи вовка, намагався ворога уявити і так його схопити чи вдарити, якби сам вовком був. 
    Поступово пізнавав жрець природу вовчу, й Рідним Богам молячись, віднайшов велику могутність в бою. Все це вирішив молодикам передати, зробивши не тільки воїнами, а й жерцями, які б захищали Звичай і Богів власного Роду. З тих пір почали називати хранителів Вовками, та чаклунами-воїнами, глибоко поважаючи та боячись водночас. Мистецтво Волклака передавлось з покоління в покоління, видозмінюючись і доповнюючись. Багато забулося імен могутніх вовків, багато згинуло їх захищаючи Покін й Вождя, але через всі темні віки пройшов стародавній заповіт – до кінця захищати своїх Богів й Рід.
    Такими залишились вони й нині - невеликий загін обраних. Велеяр тихцем відновлював Вовків роками. З колишніх залишився лише він, інші погинули захищаючи Святослава. Вельможі не хотіли знову мати таких воїнів в Місті, адже це не безголові найманці. Вони не прислужували, вони служили. Служили Звичаю й Богам. 
    Ними неможливо керувати, підкупити. В очах зажерливих торгашів «вовки» виступали пережитком того давнього й вже напівзабутого часу, коли воїни воювали заради самої війни, жінок любили заради любові, а смерть в битві вважали найбільшою нагородою. Ромейський дух, ніби сморід чорної смерті вже проникав в душі купців, бояр, воєвод, князів, травлячи їх. Бачив все те Велеяр і розумів - лиш ця древня каста воїнів-чаклунів може стати на обороні Покону й не дасть розірвати Коло. 
    Тяжким було навчання. Що знав передавав, але потребував помочі. Потребував того первинного, дикого, буйного знання древніх, що потроху притуплялось тут. Але тепер є Бран.
Кельт похмурим поглядом обвів учнів. Стоять, очі потуплені, але голови тримають рівно. Все по закону. Глибоко вдихнув. 
—    Ну що ж почнемо, вовки.  
    Дажбожа колісниця розпочала свій одвічний рух по небесному склепінні, за нею рушили й воїни Роду. В кожної групи воїнів було своє завдання на цей день, вони займали свої місця на дворищі, дослухаючись поклику Вчителів. Лиш «вовки» тренувались у Святому Гаї, місці для вибраних. 
    Тихо шелестіли столітні дуби, могутні крони обступили з усіх сторін простору, округлу галявину. Бран вийшов на центр. Очі чіпко слідкувало за кожним його рухом, найменшим подихом. «Вовки» помалу обступали колом. Друїд підняв голову, ніби щось видивляючись у густому смарагдовому гіллі. Враз в повній тиші, миттєвим порухом ноги збив з ніг найближчого до нього, тут же змістився й потужним захватом за шию кинув іншого, змістився далі, не встигли «вовки» й оком кліпнути, як третій, здійнявши куряву опалого листя, впав, як підкошений. 
     Тільки зараз «вовки» опам’ятавшись, кинулись на Брана. Той зустрів з низької стійки, жорсткими ударами і звистими переміщеннями, що не давало можливості ударити або схопити. Нападники ярились, намагались його притиснути, проте отримували лиш гулі та болючі штурхани між ребра.  Важко дихаючи, вони не змовляючись кинулись на нього «вовчим цугом». Спочатку ватаг, який схопив друїда за шию і зв’язував його рухи, потім всі інші, з усіх сил, намагаючись звалити навчителя. 
Але враз кремезні хлопці розлетілись, ніби тряпчані ляльки, розкидані якоюсь нелюдською силою.  Коли, через деякий час, один з них підняв голову, побачив кельта, що схилився, над ними. На суворому обличчі не здригнулась жодна жилка, тільки очі відсвічували дивним блиском. 
—    Вставайте, богатирі.
«Вовки» потроху стали підводитись, пирхаючи і обтрушуючись. Їхний ватаг, Крушило тільки очима кліпав. Що воно могло бути ? Ось вже, ніби схопив його, а тут... 
—     Ярь. Ярь основа «вовка» в битві. Кожен бій, як останній, кожна битва до кінця.
Несподівано почав друїд, пильно вдивляючись в розчервонілі обличчя учнів.
—    Для воїна-вовка не існує поразки, не існує полону – лиш перемога або смерть. Так заповідали нам Древні. І так б’ються вовки, коли їх притисли, коли Роду загрожує винищення.
Але бездумно прийняти смерть і залишити свід рід без Охоронців не можна. Перш за все, ви хранителі, перші й останні – першими приймаєте бій й останніми помираєте, коли вже нікого захищати. «Вовки» бються тільки насмерть, якщо не можна уникнути бою, й відводять небезпеку, якщо є така можливість.     Бран перевів погляд на грайливі сонячні промені, що пробивались крізь листя, розсіюючи напівморок затінку. 
—    Світло і тінь. Тільки в темряві ми можем побачити світло. Але й під вічним сонцем не знайти спокою для втомлених променями очей.
    Кельт замовк. Його обличчя нічого не виражало, ніби слова вийшли з кам’яного ідола древніх богів. Так пройшло декілька секунд, учні стояли, звично готові до наступних змагів.
Бран глибоко вдихнув.
 — Ну а тепер розпочнемо борню. 
    Тіні дерев вказували за полудень. Просторий трапезний терем Великого дворища Роду наповнювався гомоном. Їли так само як молились – разом. Пустим залишався лиш ослін «вовків». Всі раз по раз туди зиркали, проте мовчали.
      Зненацька просвіт дверей потемнів. Широкоплечий Бран, на мить, зовсім затулив світло. За ним сунула вся ватага. По терему прокотилась хвиля тихого гомону. Нічого собі борня була у вовків. Он Крушило йде, що вже найвдатніший з них усіх, пришкандибує, з розбитої губи кров стирає рукавом порваної сорочки. Інші такі ж подерті, пом’яті, ніби в жорнах побували. Та, що там, навіть волхви зчудовано дивились. 
    Звичайно ж борня воїнства жорстока, але й хлопці не ликом шиті. Доки час до поєдинків дійде, то вельми вправні стають й просто не можна їх так зувічити за вранішню борню. А це ж ще й «вовки» ! Лиш Велеяр усміхнувся у вуса. Між тим всі розсілися й терем наповнився пахощами поживної страви. Мить, і молодечі щелепи запрацювали. Розмов майже не було, всі добряче зголодніли.
    Небо потопало в багряному полум’ї, коли запилюжені й ухоркані бійці розбредалися по куренях. В деяких ще гомоніли перед сном, день згадували, ось  вибух реготу сколихнув оксамит вечора. Тихо лише в крайньому курені, тільки хтось пробурмоче крізь сон, та приглушене хропіння тривожить нічну тиш. Сьогодні мешканці не пам’ятали як добрели до своїх лежаків – попадали  дровами й відразу поснули. 
    Спокійна літня ніч вступала в права. Засріблилось похмуре небо розсипом мерехтливих вогників, затихали денні звуки, засинало Волховне Дворище, тільки чулися глухі переклики вартових між невмовкними піснями цвіркунів.
Велеяр любив такими вечорами посидіти на присьбі терема, глядіти на Великий Віз та постерігати за великим таїнством безкінечності. Зненацька волхв напружився – війнуло ледве чутною прохолодою, донісся невловимий запах трав.
—    Сідай брате якщо бажаєш, послухаємо разом Предковічних богів
— Так, як пращури  Великої Зими ?
—    Так як вони...
    Поряд опустився Бран, з волосся ще струменіла вода, а тіло дихало прохолодою після купання. Нічна паволока огортала нечутно, заповнювала всі закутки єства, втоплювала у своєму безмежжі. Сріблявий диск примарно відсвічував, таємничо ховаючи обриси за рідкими хмарками. 
— Колись я так частенько сидів з дідом. Слухав прадавні сказання. Старий був мастак оповідати. Все про давніх мисливців та воїнів, Велику Зиму, Прадавніх Богів. Казав, тоді ніч була все одно, що день, а день, як ніч. Небеса пломеніли вогнем, а люди впізнавали в ньому своїх Богів. Славні часи, славних людей. З тих пір тягнеться Звичай.
—    Пам’ятаю ті оповіді. От тільки зараз…
—    А зараз що... Смутні часи. Ніхто нічого не пам’ятає. Ледве ймення прадіда згадає та й то, добряче лоб поморщивши. Ось я знаю всіх своїх предків від Великої Зими, не для похвали, а для сили. Кожен з них віддав частку крові мені, всі вони живуть в мені й так мало бути довіку, безперервне коло...мало бути.
Голос друїда осікся, бліді промені Семарглового світила відтіняли жорстке обличчя з неприродно блискучими очима. Бран відвернувся на мить, а коли погляд вперся у Велеяра, похмура тінь закривала його лик. 
— Ліпо було б на деякий час відділити хранителів, хай би відчули справжню вовчу волю. Зараз саме час, скоро молодик.
Велеяр задумливо потер підборіддя.
—  Що скажеш про них ?
— Добрі вої. Володіють звичаєм, чуття природнє. Та ярі не вистачає їм. Дикості прадавньої.
— Того й поставив навчителем тебе. Ти про свого діда почав, згадав і я свого. Хоча у нас і один звичай та не передав мені старий всього. Не можу обертатись повністю по своєму бажанню. Лиш дух звіра в тіло впускаю під час січі. 
—    Це батьків ?
—    Так.Не поспів дід... мене отець воєм передовсім готував, не хотів вчити вовкувати. Але дід заклявся та й край – або передам онуку всю посвяту або ж нехай волам хвости крутить. Чого мій батько противився ще й зараз не збагну, застерігав від чогось чи що. Говорив - наш бог Перун, а старі боги на поміч нам, але не на перешкоду. Дід лютився на такі слова, костуром махав. Бог один і множествен, кричав. Вчив всього, про нарід наш розказував, спочатку потроху, а потім почав товкмачити хто такі воїни-вовки. Він останній був  з справжньої ватаги. Знаєш мабуть. 
Чорний оксамит неба розпанахала летюча блискітка, яка на мить спалахнувши, зникла в безмежній темряві. Волхв дивився їй вслід невидющими очима. Десь оддалік скрикнула нічна птаха.
— Раз в похід пішов проти степняків, молодий, кров просто кипить. Дід до останнього противився, ніби вчув щось. Отож приїхали, здобичі  дві хури. Заходим з батьком на подвір’я, там всі домашні зарюмсані, принишклі. Ми до них. Діда вбили. Хто ?
Хозарські розбійники. Жив віддалено від міста, не переносив сум’яття людського. Там на нього й наскочили. Боронився дід до останнього сім мертвяків біля нього знайшли, але тих надто багато було, з усіх сторін оточили. Дотла спалили хижку й обійстя все. Те що від діда залишилось мисливці знайшли, знали хто там живе. Вони й принесли вістку і... те що залишилось від діда.  
Отець закостенів спочатку, а потім яритися почав, доспіхи зірвав, за меч і до князя. Кричав про негайний похід на хозарів, мсту, смерть, але яка там мста, вої ледь живі, самі з походу тільки. Ледве втихомирили його, мало весь терем княжий не розніс. Зосталося мені від діда лиш оберіг один та древня сокира з каменю. 
Бранова м’язиста долоня стисла плече вохва.
— Спільним умінням не дамо порватися Колу
—    Не маємо права. Тримаєм за те отвіт перед Прадавніми.
А між тим, Семарглове око розплющувалось все ширше, висвічуючи потаємні сховища, обволікаючи спогади, перетворюючи все у мариво снів. 
       — Чого надумав «вовків» відродити? – блискучі очі друїда враз вперлись  у Велеяра.
       — Захист став потрібен.
       — Тобі ? – на кам’яному ликові Брана промайнула тінь здивування
       — Мені... – хмикнув Велеяр - Звичаю. Неперервному колу Сварога. Бо дивлюсь перервати намірились. Довго мислив над цим, тепер бачу звідки вітер віє. Багато на землях наших розплодилось проповідників різних, що свою істину пхають. Простий люд на них плювати хтів, а от князі... Ліпо їм ромейські звичаї переймати: пити вино, ходити закошланим, з бородою, ніби таті лісові. В шовки та парчу замотуються, гейби красні дівки. Але й то не саме страшне. Знаєш, либонь, ромеї давно вже віру нам свою пхають, наміряються, бачиш,  «темних варварів просвітити». 
      Давно вже се діється. Святослав, нехай в Ірію буде завжди повною його чаша, надовго відвадив їх, щоб отруту в роські душі не лили. Та вовка вбили, а тепер підбираються і до його лігва. Рабське вчення Ісуса Назаретянина створене для рабів, рабської покори і смирення.
      За старих імперій нові землі здобували мечем, а тепер, підкорюючи душі людські. Постеріг прихильність бояр наших і князя до ромейської віри та й стривожився. Влада волхвів нині не та що колись. Хранителі не в дружині – варяги охороняють князя. Він сам Звичаю не прийняв, завів блуд, пиятики. Повз Дружинний Терем простий люд ходити боїться щоб п’яним варягам не попастись. Більше ярлів слухає ніж Дідів.
— І ти вирішив відродити прадавніх Охоронців Звичаю і Кола  ?
— Вирішив...Єдиний я тут залишився з уроджених волхвів, з тих, що ведуть свій рід від Великої Зими. Мав багато питань, але жодної відповіді.Тоді вирішив звернутись до Прадавніх за радою. 
Минулого сонцевороту якраз і добрався до Шу-Нуна. В печері Пожертв молився духу Роду. Довго молився. Далі віщого сну чекав. Нічого. Гадав, відвернулися Боги.
Шукав раду, скрижалі давні читаючи, та бачу, нічого так не втну. Вийду, думаю, трохи на білий світ подивлюсь, бо аж в голові макітриться. Виповз помалу, а воно ніч надворі, тихо так і молодик, ніби сито, каміння сріблить. 
    Аж зирк, на одному камені вовк стоїть, здоровезний, очиськами блимає. Я й заціпенів, він як завиє – аж мороз поза шкірою продер. На мить очі опустив, піднімаю, той, ніби крізь землю провалився. Ось же він – знак ! Я миттю туди. Глянув під брилу, а там лаз невеликий, так щоб якраз одна людина за раз пройшла. Але ж тут на місяць хмара найшла і стало темно хоч око виколи. Прийшлось діставати трави підходящі, закляття проказав і Нічний Вогонь освітив східці, майже стерті. Став я спускатись туди і помалу освітлювались стіни густо помережані письмом Прадавніх. Поступово добувся до самого дна і побачив…
— Вовчий вівтар – раптом проказав Бран, сидячи до того з задумливо опущеною головою. Його очі на мить спалахнули мерехтливим опівнічним світлом, погляд вперся у волхва. 
— То ти знайшов його ? Прадавнє святилище воїнів-вовків. А ми гадали, що ця таємниця померла разом з останнім із Кола.
— Ну знайшов, не знайшов, радше мене до нього привели. Згодом зрозумів, що туди мали доступ лише ватажки та й то тільки у виняткових випадках. Створене Прадавніми, те місце довгі роки пустувало. Але час настав… Вийшовши звідти, я побачив путь. Лише один.
Прийшовши до додому всю мудрість зібрав, уроки дідівські згадав, трохи від себе додав. Відібрав хлопців підходящих. Посвяту зробили, все по звичаю. Ну а далі, далі ти сам знаєш…
    Хвилі примарного, сріблявого сяйва огортали, стирали різкі контури, знищували хистку межу між небесним та земним, утворюючи єдиний імлистий простір. Зорі показували далеко за північ. 
Десь за теремом замовк невсипущий цвіркун, полишили свої пісні нічні птахи, не стало чутно м’якого шелесту кажанячих крил в тихому нічному небі. Ніч розпустила свої невловимі чари. От тільки вартові бовваніли на своїх місцях примарними постатями, час від часу перекликаючись, розриваючи тягучу тишу.
Бран задумливо глянув в небо.
— Мабуть і нам   вже треба на спочин, брате.
— Та треба. Гряде новий день. Скоро Дажбог ладнатиме свою колісницю.
—    То ходімо.
Друїд неквапливо встав, з хрускотом розправив широкі плечі, ступив на поріг і враз обернувся.
—    Ми з тобою ще пройдемо почуємо Голос Дідів.
Велеяр пильно глянув на нього. В місячній імлі братові очі горіли чарівливим світлом
—    Маємо почути.
Бран кивнув. Двері зачинились і незабаром до полону, що зібрали Сон-Дрімота додалось ще двоє бранців.