РОЗДІЛ 9

 Кілометр біг за кілометром, залишаючи в дорожній пилюзі лиш два звивисті сліди, ніби якісь гігантські змії тинялися в куряві українського степу. В горлянці вже не лоскотало - пекло, очі сливе вилазили від гарячого вітру, а «джип» гуркітливо простував запилюженим маривом степової ґрунтовки. 
Я вже втомися відраховувати кілометри й сидів напружено лупаючи очима. Діго вхитрився звернутись калачиком та ще й так впертися лапами в бік хлопцеві, що майже не ворушився на хитливому сидінні. Степанович з Орестом теж принишкли, мовчки ковтаючи все нові й нові порції куряви. 
Я примирився з усіма перипетіями мандрівки й з виглядом давньохристиянського мученика дивився вперед. Зненацька…що це ? Невже міраж ? Мимохіть аж очі протер, відпустивши ручку і відразу ж так підскочив на вибоїні аж зуби клацнули. Проте, дивина наближалась. Посеред сухого запилюженого степу розкинувся, ніби смарагдовий намет.
Авто ще раз натужно заревло і Орест зарулив на обочину, прямо під крислату тінь байраку. Хоч у вухах стояв рев доісторичного двигуна, а в очі, ніби хтось піску насипав, все ж таки не міг не спостерегти дивину цього місця. Посеред насильно окультуреного, майже повністю розораного степу залишився острівець давно минулих загадкових і славних часів. 
Здавалось ось-ось з-за дерева вийде бравий козарлюга та й покличе до кулешу, до ватаги. Щось таке тут було, якась містична атмосфера, чи що. Ціла хвиля незрозумілих почуттів, на мить забувся і ранок, і тяжка мандрівка, все відійшло кудись, поступившись прохолодній тиші.
—    Оце дивина еге ж ? – доморощений Індіана Джонс широко усміхався, дивлячись з-під кущистих брів.
—    Та, не знаю що й сказати.
—    Ну, а ти Степанович, що скажеш ?
—    Звичайно, розповідаєш ти гарно, але побачити все це своїми… Слухай, як все це не викорчували, не знищили, адже судячи з усього цей байрак дуже давній ?
—    А ніхто не знає як. От стоїть він тут, тай стоїть, і ніхто не зачіпає. Бачиш навіть оборюють навкруги, хоч площа досить серйозна гуляє. А спитаєш кого ніхто не скаже чому так. Повелося з давніх часів. Ніхто не зачепив, ні німці колоністи, ні червоні колективізатори, навіть під час війни жоден снаряд не впав. Місце таке.
—    То для чого ж ти нас привів сюди ?
—    А це відправна точка нашої експедиції, гайда за мною – Орест хитро прискалив око й першим почав діставати з авто рюкзак. 
Кинувши на плечі тяжкий баул, свиснув, кличучи свого кудлатого охоронця. Проте, Діго не потребував запрошення й вже крутився під ногами радісно повискуючи. Поки я з професором, покректуючи, впрягались в хитросплетіння лямок, Орест нахилився до кудланя й ніби щось на вухо шепнув. Якусь мить, Діго стояв, нахиливши голову й висолопивши язика, а тоді враз зірвався й швиденько закушпелив в ядучій пилюці.
—    Куди то він ? – я здивовано глипнув на маленького сторожа, що ставав все меншим і меншим.
—    Еге, куди. В поштарі записався – Орест хитро прискалив око й повернувшись, рушив у хитросплетіння гілок.
Тихо шелестіло гілля дерев, ніби перемовляючись, радячись про щось. Ледве помітна стежинка, виткою стрічкою мережилась між покрученими стовбурами дивовижних, ніби з давньої казки дерев. Ми простували вже хвилин п’ять, один за одним, поволі пробираючись через завали старих гілок, шорсткі сплетення кущів, купи зіпрілого листя. 
Здавалося, тут взагалі ніхто й ніколи не ходив, мабуть, не наважувались люди порушувати примарного спокою дерев. А дерева тут були…от же ж чорт, і де тут взявся цей пень. Я засичав і вже пришкандибуючи та сопучи, все таки простував далі. Зненацька дійшли до суцільної стіни чагарників. Стежка закінчилась, впираючись в суцільну стіну фантастичного вигляду дерев, з сплетеними гілками, вкритими бахромою моху, який безладно звисаючи, створював містичну атмосферу.
—    Ну і куди далі? – Степанович витирав піт на розпашілому обличчі.
—    Не спіши, зараз побачиш.
Я мовчав, давши собі слово нічому не дивуватись. Хай їм чорт цим дядькам, не зрозумієш, що в них на думці.
—    А тепер хлопці дивіться
—    Куди ?
—    Прямо – Орест з мефістофельською усмішкою опустився навкарачки, вужем проліз стіною чагарів, припав до землі…і враз зник тільки мелькнувши ногами.
—    Здуріти можна – Степанович тяжко зітхнув та й собі порачкував за товаришем. 
Коли так само зник і він, Славко тяжко крекчучи і собі поліз туди. Доповз до зеленої стіни, закривши очі, посунув головою вперед у той дивний портал. Щось шурхнуло, й декілька разів перекинувшись, з’їхав з невеликої гірки. Розплющивши очі, побачив радісну мармизу Ореста, що вже допомагав підвестися. Степанович десь кректав збоку, потираючи забитий бік.
—    Ну що - живий ?
—    Ага. Ви куди нас привели ?
—    Я й сам до пуття не знаю, зараз всі разом подумаємо і розберемося. Професоре, не забився ?
—    Та наче ні. Ти б хоч сказав, що тут падати треба
—    Еге, так би зовсім не цікаво було. Ну давайте, ворушіться, подивіться яка краса навкруги !
Я протер запорошені очі і… знову сів на землю. Було відчуття іншого виміру, казки, легенди – думки просто плутались ! Не може такого бути, зараз в сучасності – розум просто відмовлявся вірити в те, що бачили очі. Смарагдова галявина, розкинувшись у невеликому зниженні, з усіх сторін оточеному буйними чагарниками й розлогими деревами, випромінювала якийсь тихий спокій. 
Шовковиста трава, навколо жодного папірця чи пластикової пляшки, цих потворних слідів сучасної людини. А там далі, під старезним дубом, сріблисто жебоніло кришталеве джерельце. 
Мерехтливою стрічкою вибігало десь з-під переплетіння коренів й губилося в траві на іншому боці галявини. Ніжний передзвін, чарівливим голосом, манив кликав до себе, створюючи якусь урочистість. Хотілось пересуватись тихенько і навіть говорити пошепки. Дерево-патріарх повагом шелестіло листям, ведучи мову про тільки йому відомі часи й давні події, джерельце весело та пустотливо відповідало, ніби  не помічаючи людей, нагло порушивших предковічний спокій.
Орест вже розмістився на смарагдовому килимі, скинув рюкзак, приліг, і дивлячись на спантеличених супутників, знай собі тихенько хихотів.
Степанович і я почвалали до свого провідника, зчудовано розглядаючись навколо. 
—    Ну, гарна місцинка ?
—    Ніколи не думав, що в нашій країні ще збереглись такі от місця.
—    Я теж не думав, Степановичу, але ось вона.
—    Чому ж не видно присутності людей, адже байрак бачать всі, а тут така чудова місцина для пікніків ?
—    Ти, висловився трішки неправильно – дивляться всі, проте бачить мало. Для місцевих – це лише чорний байрак, недобре місце, яке всі обминають десятою дорогою.
—    Чому так ?
—    Хто зна. Зараз вже не дослідити. Але  так було з давніх часів. Хоча…є одна людина. Ну та про це потім. Спочатку під’їмо трохи, роботи сьогодні непочатий край.
Орест простелив шматок брезенту, на який розклали нехитрі дорожні харчі: пару бляшанок тушонки, скибки хліба, які перетворились на сухарі, декілька шматків розімлілого, танучого сала, огірки, помідори, яблука, зо дві пляшки з водою. Перших хвилин п’ять розмов взагалі не було, чулось лиш плямкання й хрустіння їжі, яку знищували з молодецьким голодним запалом. 
Коли всі трохи наїлися, смертельно захотілося пити і я без всяких задніх думок, взявши крушку, посунув до джерельця, але різкий оклик Ореста примусив просто таки заклякнути на місці.
—    Не руш !
—    Що таке, я лише хотів набрати свіжої води.
—    Не займайте нічого навкруги, тим більше джерело. З нього воду так просто не можна пити.
—    А як можна ?
—    Пізніше дізнаєшся.
Я сів на місце й втупився в професора. Той теж був трохи спантеличений, але явно знав більше ніж помічник. 
От чорти, щось знають і не кажуть! Тоді навіщо я їм здався ? Мене мучили сотні запитань, проте відповідей з цих дядьків все одно не витягти, залишалось чекати і слухати. Тим часом, Орест з своїм побратимом готувалися до післяобіднього відпочинку. Положивши рюкзаки замість подушок, солодко розтяглися на запашній ковдрі трав. 
—    І довго нам ще тут бути ?
—    Скільки треба стільки й будемо.
Тут я вже не втерпів.
—    Слухайте, або ви розповідаєте, що це коїться або я йду на дорогу, ловлю машину і їду звідси геть !
—    Не гарячкуй. Вибач, проте все дізнаєшся в свій час. Так буде краще, повір – Орест уважно дивився на мене.
—    Коли прийде цей час ?
—    Зараз ми трохи відпочинемо, дочекаємося ще одного учасника нашої експедиції і почнемо активні дії. Так що приляж, перекимарь - в наступні дні такої нагоди більше не випаде.
—    Довго його чекати ?
—    Ну - це людина своєрідна, так що нам залишається тільки сидіти на умовному місці. Або лежати, що набагато краще – доморощений історик солодко потягнувся й повернувшись на бік солодко заплямкав, мабуть, згадуючи обід.
Мене аж пересмикнуло від люті.
—    Славко, послухай Ореста, невдовзі все проясниться – професор серйозно глянув на мене.
Не кажучи ні слова, завалився на бік біля свого рюкзака й демонстративно закрив очі.
—    Ну от і добре – Орест ще трохи покрутився, вмощуючись зручніше й невдовзі разом до жебоніння струмка додалось сопіння й похропування стомлених археологів.