Голос Дідів

РОЗДІЛ 10

Коли спиш, не відчуваєш, де ти, що з тобою. Ти просто живеш ще одним життям в іншому світі. Деколи там гарно, проте частіше переживаєш такі події, від яких в реальному житті отримав би нервовий зрив, як мінімум. Але хто скаже, що таке реальність ? Може, сни і є наша реальність ? 
Я ніколи над цим не замислювався, проте відчувши якийсь поштовх чи що, розплющив очі й рвучко сів, спираючись на рюкзак. Неподалік, навпочіпки хтось сидів й пильно дивився на мене. Хотів щось сказати, але язик не слухався, хотів підвестись, та все тіло скувала невидима сила. Так тривало якусь мить, перед очима пішли кольорові кружальця і…я хрипко скрикнув та підскочив, ніби вжалений. Сплячі попутчики теж посхвачувались, сонно роззираючись, не розуміючи, що відбувається.
—    Оце козаки, поснули, навіть охорони не залишили – першим порушив гнітючу тишу невідомий.
—    Фу-ф , це ти Савович – Орест стомлено присів – вільно хлопці -  наший провідник явився.
В тіні крислатого гілля стояв чоловік – Степанович тільки тепер постеріг його і пильно вдивлявся у нового знайомого.
—    Доброго  вам дня – дядько підійшов ближче й опустився поряд на траву.
В мене з’явилась легка лихоманка – щось до болю знайоме, десь він вже бачивці пронизливі очі, от тільки де ? Перед ними сидів пожилий дядько. Дідом назвати язик не повернеться. На перший погляд не визначиш скільки років - сорок п’ять, п’ятдесят, а може й усі шістдесят ? Хто його знає. Невисокий, щуплий, проте якийсь жилястий, чіпкий. Смаглява шкіра, звичайний одяг. Нічого надзвичайного. От тільки очі…  чорні, пронизливі, деколи поблискували якимсь вогником. А може то так тільки здається спросоння ? 
— Добрий, добрий – Орест задоволено потирав руки – сідай ближче, будемо знайомитись.
— Це діло хороше – голос чолов’яги був глухуватий з хриплуватими нотками.
—    Ось у нас Степанович – мій друзяка ще з інституту, зараз професор археології, а це Славко – молода зміна, наш талановитий помічник.
Я від такого представлення трохи зніяковів.
—    Дядьки, перед вами Савович, знавець  місцевих переказів та легенд, травник, знахар і великий цінитель Кам’яної Могили.
—    Ну ти трохи прикрашаєш, хлопці подумають чорт-зна що.
—    Тоді сам розповідай – перша спільна нарада оголошується відкритою - Савович усміхнувся, розправив рукою траву біля себе й дивлячись поверх голів співрозмовників почав:
—    Ми зараз в своєрідному місці. Сюди так просто люди не ходили, не ходять й не будуть ходити. Кожне дерево, кожна травинка дихає предковічним, давнім духом. Не знаю, як це пояснити, але навіть час тут йде по-іншому. От навіть ця галявини…Її не просто знайти.
—    Що ж тут шукати – п’ять хвилин від дороги і ми тут – я нетерпляче завовтузився.
—    Це тому, що за знаючим йшов, а сам би днями блудив і шляху б назад не знайшов. Ну то до чого я. Здавна так повелось, що всі предки мої по-батьківській лінії надзвичайно вдатними травниками були й добре розбирались в навколишньому світі. Могли…та багато чого могли. Ми з Орестом давненько вже товаришуємо. Поєднало нас захоплення його давнє та, мабуть про те ви вже знаєте…
Було тихо, лиш потічок жебонів, продовжуючи нескінченну пісню під затишком могутнього, розлогого та гіллястого сусіда. Археологи чекали.
—    Дарма ви тоді без нас в прадавні святилища полізли.
—    А з вами наче інакше було б ? – Славко почав дратуватись, мимоволі згадуючи минулорічні пригоди.
—    Інакше не інакше, то хоча б знали з ким справу маєте.
—    Ніби вам відомо, що тоді було.
—    Ну з того, що Орест розказав ви мимоволі знайшли те, що довго шукали і німці, а далі й радянські спецслужби.
—    І що ж це таке ? – в мене аж очі округлилися від такого повороту.
—    Е, ти надто спішиш хлопче – дядько хитро прискалив око – тепер Орест почне все по-порядку щоб всі добре усвідомили за що беруться.
Наш недавній гостинний господар й типовий селянин, тепер сидів з виглядом хвацького археолога та шукача скарбів. 
—    Ось тепер прийшов час окреслити справжній план нашої експедиції. Передусім це для тебе хлопче. Отже – слухай.
Я відчув, як голова почала злегенька крутитися й макітритись. Ось воно, знову почалось. Та, що зараз жаліти, вже все, так воно, мабуть, треба.
Між тим Орест продовжував:   
—    Колупаючись в архівах «Аненербе», знайшов цікавий звіт по результатах розкопок Кам’яної Могили. Вони шукали артефакти пов’язані з давніми бойовими практиками або ж бойовими мистецтвами Стародавньої Європи щоб поліпшити якість підготовки солдат. Коли почав насуватися фронт офіційні розкопки покинули, відіславши всі частини охорони на передову. По результатах досліджень створений величезний звіт, який відразу ж засекретели. Основна частина цього документу знаходилась в моєму розпорядженні, але  щось достеменно зрозуміти з нього було важко. Відчувалась якась спантеличеність авторів, здавалось вони самі не вірили в те, що знайшли або побачили.
Історик перевів подих – відчувалось напруга. Не поспішаючи, надпив трохи води, втерся і продовжив:
—    Описували якийсь стародавній воїнський культ - культ, так я зрозумів, де тотемною особою був вовк. Вони так і писали – werwolf zoldaten – воїни-вовки або солдати перевертні. Їм приписували надзвичайні здібності, яких ті набували під час спеціальних обрядів-тренувань. Опису обрядів й детальнішої інформації, що стосувалась безпосередньо бойових здатностей не було, проте детально застенографовано розкопки в одній з печер, де як думали можна знайти артефакти.
Орест перервав розповідь й зненацька почав порпатись в своєму рюкзаці. Славко, як витріщив очі так і сидів, неначе рак в гарячій воді, Степанович флегматично довбався у вусі, а новоприбулий дядько, знай собі раз по раз тихенько про себе усміхався.
—    Ось воно, нарешті знайшов. Я ще й зачитаю – мовив наш оповідач, але звертався чомусь виключно до мене.
—    Перед нами уривок стенограми останнього дня розкопок, фашисти все до хвилини записали:
«9.00 – почали спуск в раніше виявлену печеру. Спускаються Йозеф і Ганс.
  9.30 – досягли дна, почали обстеження вмісту печери.
   9.37 – з дна почувся крик, ніби кричала не людина. Солдати, що були близько потім говорили про невеликий спалах, як від сварки. По команді солдати охорони почали тягти за страховочні троси.
   10.05 – на поверхню витягли Ганса він здригався в конвульсіях. Трос Йозефа був ніби оплавлений, як від високої температури або вогню. Йозефа так і не знайшли.
   10.10 – Ганс лежить в палатці, лікарі не знають, що робити. Він то затихає, аж серце перестає битись, то знову корчиться, щось викрикує на незрозумілій мові. Лікар розводить руками – вколов солідну дозу морфію, на деякий час це допомогло, потім корчі відновились знову. До печери ніхто й підхо..
— Ось і все, що в нас є. Тобі це нічого не нагадує ?
— Що далі ? – Славко судомно ковтнув
 — Далі… Просто містична історія. Відомо, що з 1942 по 1943 колишній шеф «Аненербе» Герман Вірт з своїм товаришем  Арно Пебелем організовують на власні кошти експедицію на південь України. Офіційно – проводять розкопки скіфських курганів, проте насправді їх манив Шу-Нун – прадавнє святилище, величезний культовий центр древньої Європи. Вірт все життя шукав первинний центр з якого почалась праісторія Європи. І ось, здавалося, роки копіткої праці не минули даремно – він знайшов.
Так, знайшов – провадив далі Орест втупившись перед собою – і.. злякався. Адже зіткнувся з такою могутньою, первозданною силою, яку людина навряд чи здатна осягнути. Та крім цього, першим непосвяченим, за останні тисячоліття  Вірт торкнувся таємничого світу найдавнішого воїнського братства, існування якого тягнеться ще з часів мисливців на мамонтів – Орест перевів подих і оглянув співрозмовників.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше