РОЗДІЛ 11

— Ніби якась давня казка – Славко струснув головою – прямо тобі фентезі
— Ну так. Було б так, якби запопадливі німці не знайшли те, що шукали. Але Вірт з Пебелем  - терті калачі. Наткнувшись на щось, зненацька припиняють пошуки. Чи знайшли якийсь скарб або їх щось дуже налякало, зараз вже ніхто не скаже. Проте, відомо – повертались в Німеччину під охороною  елітного підрозділу СС. Невдовзі був складений звіт, який відразу ж засекретили. Він став основою для підготовки другої експедиції, що закінчилась так і не розпочавшись.
— Зачекай, щось я не розберу. Ми будемо шукати, те що вже знайшли німці ?
—    Хм.. Ну це тобі видніше – Орест пильно подивився хлопцеві в очі – саме ти побував в печері й відчув Те, що не дає спокою й досі.
Я судомно ковтнув. Поїздка, напруга, шквал інформації – все закрутилось до чорноти в очах, тупого болю в скроні. На мить прикрив повіки. Знову глянув на супутників:
—    Ну то що далі ?
Орест насупився й зосереджено копирсаючись паличкою в землі мовив:
—    А далі все. Гітлерівців цікавило тільки практичне застосування древніх знань, та ще й у військових цілях, тому вони відкинули етнопалеографічні розвідки Вірта, залишивши лише опис якоїсь давньої й потужної бойової системи підготовки бійців, що існувала на нашій території. Власне уривки цієї частини я й знайшов в архіві. Це й буде початком нашого дослідження. Якщо припустити, що печера, де побував ти, є тою самою, з гітлерівських звітів, то початок експедиції вважай закладено.
—    Початок ? Але вважай це початок й кінець. Адже саме там відповіді на більшість запитань.
—    Ти не розумієш, готових рішень, на блюдечку ніхто не піднесе – раптово втрутився у відповідь новий супутник – лише клубок завдань, рішення яких все одно не знайти.
—    То навіщо ж тоді шукати ?
—    Людині не потрібні відповіді – коли все зрозуміло, життя втрачає смак. Треба побачити напрями, дороговкази. Древні можуть показати, як треба робити, але ніколи не примушують – від тебе залежить якою стежкою йти. І лише одиниці здатні пройти справжніми стежками, вгадати правильний напрям…
—    Фу-ф, від цієї філософії та всього цього аж голова обертом іде. Давайте вже рушати чи що.
—    Не спіши, як голий женитись. В ту частину Кам′яної Могили треба входити в певний час. Та й нехай ваші археологи розбіжаться щоб не мішали та перед очима не плутались.
—    То вони просто для ширми ?
—    Так безпечніше. Поки історики копирсаються на зовнішньому периметрі сюди навряд чи хтось загляне – байдуже промовив Орест
—    Ну так і будемо сидіти, як пеньки, чекаючи певного часу ? – хлопець нервово скочив й пройшовся декілька кроків
—    Не треба спішити – повторив Савович, меланхолічно переминаючи пучечок якогось зілля - тут підготовка потрібна. Який день сьогодні ?
—    Двадцять перше червня зранку було.
—    Отже, в нас на все про все рівно доба – пробурмотів чолов’яга, підсунувши до себе торбу.
—    Це вам для чого – я підозріло споглядав купу чудернацьких речей, які громадились купками навколо Савовича.
—    Ще трохи й можна починати – знахар і травник зовсім не звертав увагу на хлопця та ще й мовчки по руках дав, коли той вже за геть чудернацьким корінцем потігся. -  Води з джерела не пили ? 
—    Ні, навіть не підходили.
—    Ну ще трохи й будемо починати.
Савович повільно встав, потягнувши за собою обтріпану полотняну торбу. Слідом піднявся й Орест, крекчучи звівся професор, лише я мовчки сидів просто дивлячись перед собою. Сонце повільно простувало на спочин, золотаво відсвічуючи в листі дерев, веселі іскорки шумливо перебігали струмком, зникаючи в блакитній глибочіні.
Дядько повагом підійшов до струмка:
—    Здрастуй душе лісова, прийшли ось до тебе раду шукати, чи можна поспитатись дещо ? – тут Савович присів, заходившись розсупонювати торбину. На білий світ з’явився білий книш, горнятко запашного меду, пучечки сухих трав і ще дещо, замотане в шматки стародавнього полотна. Трохи постоявши, схилив голову  у шанобливому вітанні й рушив до дуба, звідки починав жебоніти струмок. 
Я знехотя повернув голову – дядьки обережно розгортали траву, зосереджено копирсаючись під здоровенним деревом. 
—    Ви що, криницю копаєте ?
—    Ану йди сюди жартівник, щось покажемо.
Хлопець підвівся й, обтрусившись почвалав до них. Тільки хотів сказати щось ущипливе, як глянувши між бур’яни, заціпенів. Протер очі рукою. Так і є  - це він.
—    З цього моменту вороття назад не буде, кінець жартам хлопче.
Я, ніби заворожений кивнув. Перед ним, обвитий лісовим зелом, лежав прадавній жертовний камінь мисливців неоліту, покритий ритуальними малюнками та узорами. 
—    Що ж, коли всі зібралися й готові…ну більш-менш. Можна розпочинати.
—    Р-розпочинати що ? 
—    Очищення, без цього не можна туди. Шу-Нун не терпить чужих й нечистих. Це закон. Відступники суворо караються. Або попереджуються – двоє чорних, лискучих очей вперлися в мене, ніби проколюючи наскрізь – жорстко й назавжди.
Деякий час потоптавшись на місці, слухняно рушив  на вказане місце. Орест з професором стояли з таким виглядом, ніби тільки й робили, що влаштовували магічні обряди в богами забутих хащах й компанії непривітного селюка. 
Дядько поволі сягнув рукою до торби, витягуючи незрозуміле причандалля. Клубок жорстких червоних ниток, пучок схожого на дріт зілля, якийсь маленький черепок. Слова крутились на язиці, але приходилось мовчати – хто зна, що задумав цей доморощений чаклун. 
Он професура стоїть не шелесне, з ума зійти, бачили б Степановича його студенти. Все це виглядало б навіть комічно, якби не…вітерець. Так, так саме вітерець. З самого ранку стояла сливе сахарська спека, а тут раптом... Ви скажете так буває, але якщо вітер починається  то дме скрізь, а тут легкий подих повітря колихав бурян навколо каменя, холодив наші обличчя, проте за межами дивного кола не ворухнулась жодна травинка.
Постерігши таке, відчув, як похолоділо десь під серцем, а руки вкрила «гусяча шкіра». Невже знову починається ? Містика хай її … Рій думок, мабуть, відбивався на обличчі, бо погляд  Савововича деякий час припинався на моєму виду. Трохи схаменувшись, постарався заспокоїтись. Все добре. Так треба. То привиділось.
І тут… Дядько так несподівано міцно вхопив мене за руку, аж я підскочив догори, ледве подавивши тонкий вереск. Якусь мить навіть мову одібрало
— Ти..ви що робите я тут мало не…
—    Нічого так треба – страх розігнати. Ореста ставай з професором осьдечки, давайте руки.
Тут я зауважив на своїй руці щось липке й тягуче.
—    Боюсь навіть запитати що воно
—    Мед. Найперший весняний мед. Ось так, стали ? Ну то будемо починати. Годі базікати. Робіть те що я кажу. Ні пари з уст.
Савович опустився на коліна перед каменем, зложив на нього зілля дивними завитками й почав запалювати. На це пішло ще декілька хвилин, бо добував вогонь не так, як всі нормальні люди, а висікав іскри куском кременю, яким бив по іншій твердій каменюці. Коли сухостій задимівся, знахар підхопився на ноги. 
—    Підходьте ближче до каменя, ставайте так щоб дим обкурював вас.
—    А вдихати його часом не треба ?
Дядько мовчки глипнув, але нічого не сказав.
—    Тепер станьте на тих місцях, де я показав. Закривайте очі, ні про що не думайте. Уявляйте себе в потоці води, який тече й тече змиваючи все…
Якийсь час не вдавалося сконцентруватися –  лоскотало в носі, свербіла затерпла нога, в голову лізла всяка дурня. І тут відчув, як розпашіле лице холодить вітер. Так, так саме вітер – пронизливий, холодний, доводячий до дрижаків вітер, який все посилювався. Ось він вже просто висвистував, й мало не збивав з ніг. Холодно… Хочу відкрити очі – не можу. Ще трохи й задубну. Хочеться рушити -  не рухаються ні руки ні ноги. А тепер щось ще й так розхитує, що ось-ось впаду.
—    Славко ! Ти що хлопче, заснув ? Все, йди сюди – Орест так теребив  ручищею за плече аж всього хилитало.
Дибаючи, ніби не своїми ногами, мовчки попрямував за широкою спиною історика. Раз-пораз підкочувався клубок до горла, боліла голова й тілом прокочувались судомні хвилі. Не пам’ятаю, як пройшов ще якусь відстань, голова макітрилась, перед очима пливли темні кола…  крижана прохолода на обличчі, колючий холод розповзався по шиї, грудях – несвідомо сягнув рукою   й відчув мокрі патьоки, які заливали вид, стікаючи за комір. 
Поволі світ розвиднився і перше, що я постеріг – сандалії Савовича й тоненькі струмені води, стікаючі з моєї голови. Збоку – це виглядало, мабуть, дивно – молодий хлопчина накарачках біля джерела, а старий щосили ллє на нього воду.
—    Ну все, досить, я в нормі – пирхання перейшло в кашель, ноги ще трохи тремтіли, але  прямостоячу позицію все таки прийняв.
—    В тебе просто талант людей лякати – Орест натужно сопів, обтираючи руки й вид водою, черпаючи з джерельця химерним дерев’яним черпачком.
—    Що тут було?
—    Все як треба – Савович втомлено прикрив долонею очі.
—    Що значить «як треба» ?
—    Очищення. Це довго розказувати. Предковічний обряд, дозволяє більш-менш безпечно відвідувати великі святилища. Без цього до Шу-Нуна не можна
—    А от…
—    Досить питань, це все, що поки треба знати. Наберіть в фляги води з джерела, тільки обережно не каламутьте, омийте лице й руки з козуба, так руки не стромляйте – Савович говорив відривчасто, карбуючи кожне слово, й потому, показавши всім спину, пішов до вівтаря. 
Дядько, нахилившись щось  мольфарив над камінцем. Професор зливав мені на руки. Джерельна вода обпекла розпашілий вид, вмився ще раз і, здається, полегшало остаточно. Третій раз, підставивши долоні під тоненьку цівку кришталевої рідини, відчув – щось не те. Враз судомно звело щелепи, перед очима затанцював цілий рій цвітастих іскр. Зробивши ще крок, раптово пірнув у непроглядну тьму. Тьму без зірок  початку й кінця…