Голос Дідів

РОЗДІЛ 14

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

Оглушливий тріск назавжди поділив час на «до» й «після». Одна половина брами, протяжно простогнавши, розлетілася на друзки, піднімаючи хмари пилу, землі, сажі. В пролом брудним потоком линули варяги. 
Впиваючись жадобою крові, ненавистю, прагненням нищити, рубати,  юрба сунула …й не зустрічала опору. Де ж вони ті чудо-воїни ? На знищення такої жменьки кинули цілу дружину конунга і то тільки загартованих в боях, досвідчених воїнів. 
У вікінгів заграла воїнська гордість – вони й купка дітлахів ? Нехай там і є декілька старших воїнів, але що вони зроблять ? Тому побігла лише частина воїнів, основні ж сили залишились за частоколом, оточивши дворище тісним кільцем щоб жоден не вислизнув. 
Тупіт чобіт приближався. Ось перші нападники вискочили на стежку. Майдан видно, як на долоні. І тут варяги стали. Не поступово, зупиняючись, а нагло заклякали на місці. Задні напирали наперед, ті гнулись, тупцялись, але не рушали. У моторошному світлі пожарищ, чорних сніжинках сажі, творилось предковічне Коло.  
Воїни Рода рухались концентричними колами: зовнішнє по Сонцю, інше проти, й так через один. Тільки тепер зовні були найстарші, всередині найменші. «Вовки» не творили кола, влаштувавшись в різні місця, складали міцний кістяк ратного строю. Такий пострій називався «сонцеворот» й дозволяв захищатись з усіх сторін від численного супостата.
Над колами стояв низький гул – десятки голосів повторювали молитву, кличучи  Прадавніх на поміч. Оговтавшись від подиву, варяги перестроїлись в лаву й не чекаючи лучників рушили. Закрутилась дика круговерть.  Тьмяними блискітками мелькали вузькі смуги мечів, глухо стикались щити, гуділи бойові сокири, хрустіли розрубані кості, хрипіли, конаючи поранені – в повітрі стояв кров’яний туман. 
Раптово найманці почали відступати, залишаючи вбитих і поранених, а кола не спинялись ні на мить, продовжуючи рух. Вбиті лежали круглим завалом, створюючи захисний вал. Кров, змішавшись із землею, пилом, сажею створила якесь моторошне болото, що жвяхтіло під ногами, чвиркало на всі боки брудними бризками.
Подавши бойовий клич, варяги знову кинулись на приступ, але роські богатирі, ніби могутніми жорнами перемелювали вікінгів, залишаючи на землі лиш понівечені тіла. Своїх вбитих вони ховали щільним строєм і розпаленим битвою варягам, здавалися невразливими. Знову відкотившись назад, приготували метнути сулиці й тут…протяжне вовче виття продерло нічну імлу. 
Потім приєдналось ще одне і вже за мить, ніби зграя вовків готувалась до кривавого бенкету. Тепер кола не стояли на місці, а швидко обертаючись сунули на варягів. Дикий, звірячий гук, сливе прорізав повітря, робив неслухняним руки й ноги, не давав піднятись зброї. 
«Сонцеворот» враз розчахнувся й викинув гурт потойбічних істот, які один за одним мчали на лаву. Засохла кров покривала їхні тіла єдиною зашкарублою кольчугою, обличчя нагадували маски, де блискотіли очі. 
Жмут волосся на тім’ї настовбурчений, ніби загривок звіра. Роздуті, скам’янілі м’язи в напівтемряві робили постаті кутастими, як уламки скелі. Спантеличені найманці, ще не прийшовши до тями враз подались назад ламаючи стрій, топчучи сусіда. Позаду не розуміли в чому річ й напирали. Лунали прокльони, зойки. Лава колихалась, тремтіла змішуючи ряди. 
Озброєні лише величезними сокирами, вони проломили стрій, зробивши глибокий надріз, як ніж в шматку масла. Заковані в доспіхи найманці розлітались, ніби гнилі груші. Особливо лютувало двоє передніх. Одержимо кидались на воїв, розвалюючи голови сокирами, роздираючи горлянки. 
В пролом, враз перестроївшись у клин, сипонули косаки, нищачи все живе. Приголомшені варяги похитнулись. Аж тут, високий нападник, помережаний дивними візерунками, які проступали крізь плівку зашкарублої крові, схопив за шию сотника, роздер горлянку й припав до пульсуючого фонтану крові. 
—    Ульфборни ! Ульфборни ! – істеричний лемент наповнив бойовище. 
Варяги нагло кинулись тікати, спотикаючись, чавлячи поранених. Навіжена юрба, ше донедавна бравих воїнів мчала до брами. А що ? Це ж вони – ульфборни – напівлюди, напіввовки. Вікінги воюють проти людей, а не з пекельними демонами, народжених в темній холоднечі роських лісів. 
За ними ніхто не гнався. На бойовищі чувся тільки важкий віддих, майже хекання захисників. Тіла парували в м’якій прохолоді літньої ночі. Бран гидливо відкинув обм’яклу плоть. Втерся. Кров скапувала з рук, тоненькою цівкою струменіла з ранки на плечі. Поряд сопів Велеяр.
—    А що, непогано згадали молодість, Брате ?
Волхв тільки фиркнув, спльовуючи.
—    Що ж тепер ? 
Ззаду підступив Крушило. Бойова ярь вже потроху відпускала, тіло дрібно тремтіло, набуваючи звичної форми.
—    Тепер прийдуть лучники й відправлять нас прямісінько у Ірій. Скільки живих залишилось ?
Легкий шелест прокотився рядами воїв.
—    Менше половини.
—    Що ж тепер ? Вони нас попалять, дворище із землею розрівняють і ніхто й не згадає… нікому буде розказати, як вмирали тут за Рід й Богів Прадавніх ?
Захисники стали тіснішим колом й пильно слідкували за кожним словом ватага.
—    Що пропонуєш ?
—    Нехай навчителі відходять через Священний Гай… тією стежкою, а ми – тут голос хрипло задеренчав, але той відкашлявшись, провадив – а ми затримаємо варягів скільки зможемо.
—    Ти що задумав хлопче ?! Та щоб я кинув вас зараз ? Та я добирав кожного…та мені – голос Велеяра перетявся й той тільки люто змахнув сокирою.
Всі враз загуділи
—    Так, нехай ! Крушило правий ! Ви ще наготуєте косаків ! А так погинемо без толку !
—    Ану тихо – рикнув Бран – зараз тут будуть варяги. Що скажеш, брате ?
—    Я не піду.
—    Ніхто не піде – загули навчителі.
Бран впритул підійшов до Велеяра.
—    Ти маєш йти – і не даючи сказати слова ярому  волхву, простягнув руку й потер нащось зап’ясток. Щось тьмяно відсвічувало, сріблявим металевим блиском. Велеяр спохмурніло придивився, схопив руку, ближче підніс до очей. Судомно ковтнув.
—    Невже це…
—    Так. Я врятував його із Маг Слехт, а ти віднесеш туди, де все почалось
—    А якщо…
—    Не перебивай. Знайди печеру Вовка й запечатай, якщо притиснуть вороги, зумій провести обряд
—    Той самий ? Але потрібна Мара, тільки вона знає закінчення, нам відомий лише початок. Може вона вже нежива?
—    Немає вибору. Візьми двох «вовків» і в путь, а ми вже тут…
—    Чому не зробиш сам ?
—    Мої вже чекають в Долині Дубів. Я чую сміх сина, а дружина готує запашну страву… Та й «вовків» кидати шкода. З ними буде весело пирувати у Перуна.
Велеяр тяжко зітхнув. Всі напружено вслухались в стишені перемовини. Обвів поглядом братію. 
—    Займіть мені місце за столом  та поставте добру братину меду – я скоро прийду. Крушило, Лют – за мною
Впритул підійшов до Брана, відчув, як зап’ясток огорнула холодна, ніби лід, смужка металу
—    Ну що, почуємо голос Дідів, брате ?
—    Почуємо.
Рвучко відсахнувся й пішов не обертаючись. «Вовки» смутно плентались слідом. Ще на хвильку затримався біля тіла вірного джури, присів, торкнувся очей, мовив пошепки декілька слів, й три темні плями розчинились в мороці шатра тисячолітніх дубів.
Друїд заціпеніло стояв. Закинувши голову, із свистом втягнув прогіркле повітря. 
—    Ну що, побратими, готові до мандрівки ? – моторошний регіт став відповіддю.
Коло косаків зімкнулось щільніше під клекотом варязького бойового рога. Семарглове око вигулькнуло з-за хмари, посріблюючи постаті захисників, ніби очищуючи від бойовищного бруду, готуючи до довгого путі. 
—    Чекайте, я вже йду – прошепотів друїд, вдивляючись в гурт лучників, що готувались  до залпу.
Дикий вибух виття, стишеним відлунням розлігся десь вдалині. Втікачі на мить пристали, волхв чув як скреготнув зубами Крушило. 
—    Спокійного путі, брате – самими вустами мовив Велеяр, опустив голову, раптово люто рикнув на «вовків» -  чого стали, бігом ! 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше