РОЗДІЛ 15

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

Гілки смалько свистіли, щемким болем обпікаючи лиця, кущі не пускали, розлогі корчі плутались під ногами. Гналися, спотикаючись, не розбираючи шляху, ніби олені весняним гоном. Пройшло чимало часу божевільної гонитви – тяжке дихання збурювало предковічний спокій святого місця. 
Ось різким голосом скрикнула нічна птаха –  не повинно тут бути людей вночі, не по Закону. Вони й самі це знали. Тільки вибрані могли залишатись на ніч в Священному Гаю. «Вовки», що вже знесилені, а несміло озираються навкруг, намагаючись не відводити погляд від кряжистої спини волхва, що мелькала й підстрибувала у пітьмі. Коли вже здавалось, що ноги самі несуть обважніле тіло й то, тому що гарно розігнався, десь спереду замайоріла срібляста смужка.
—    Просіка – видихнув Велеяр – ану давай, налягай!
Зціпивши зуби хлопці налягли. Якщо просіка – значить кінчається Гай, далі урвище й ріка. До крутосхилу залишалась якась сотня кроків, раптом волхв нагло став, ніби зіткнувшись з невидимою стіною. 
Не чекавший  такого виверту Крушило, відсахнувся вбік, й, зачепившись за вузлуватий корінь дуба, простягся на весь зріст. Лют, зашкопиртнувшись через ноги побратима, тяжко гепнувся поряд. 
Пирхаючи й відпльовуючись, намагалися швидко піднятись, але тяжка втома залізними ланцюгами скувала тіло, кожен рух викликав палючий біль в понівеченому тілі. Протираючи очі від землі й спорохнявілої мерви, чіпляючись за стовбур дерева, вдалося все ж таки як-небудь піднятись. 
Велеяр скидався на уламок скелі – застигнувши на дивився в одну точку, жоден рух не видавав в ньому живого мешканця Прави. Не наважуючись, що-небудь запитувати «вовки» й собі втупились туди. Спочатку не зауважили нічого, проте згодом, в рваній паволоці молочного туману почала вимальовуватись неясна тінь, що сливе ковзала в передранішньому мороці. 
То зникаючи, то знову з´являючись, ніби щось видивляючись, вперто рухалась до них. Скрикнула сонна птаха, відчуваючи наближення сходу сонця. Туман клубився, стелився блідими язиками, охоплював і вберігав. Ось лишилось кроків п´ятдесят, тридцять ще трохи… Крушило відчув, як змокріло руків´я меча, тонкі патьоки потекли по спині, заливали очі, вуха. Мотнув головою, розвертаючись у бойову стійку. Ось воно вже підійшло майже впритул…
—    Мара – пошерхлі вуста волхва мовили тільки одне слово.
Справді, перед ними стояла верховна жриця богині настільки давньої, що спомин про неї губився в далекому мороці й небесних вогнях Великої Зими. Подертий, замурзаний одяг, боса, волосся  сплутане й з одного боку, здається, злегка підгоріле. Крізь суцільну маску бруду, сажі, крові спаленілими жаринами горіли очі.
—    Вони вбили всіх – дивилась на них, але нічого не бачила – ввірвались в дворище побили варту, кинулись до храму, там закрились дівчата, не хотіли безчестя, то підпалили його з чотирьох кінців. Я через підземний прохід сюди. Досі чую їхні крики… - Мара мовила тихо не понижуючи й не підвищуючи голос, дивлячись крізь них, десь туди, де кривавий багрянець заливав крайнебо 
Я зведу його – прошипіла отруйною гадюкою – його і весь цей проклятий рід, я зведу його і живі позаздрять мертвим…
 Волхв моторошно скрипнув зубами.
—    Ми теж одні. Вже одні. Ходімо. Я спереду, Крушило за мною, далі Мара, Лют замикає. Готуйтесь до купання.     
Скоро вибігли на крутосхил. Десь внизу, темними переливами плюскотіла вода могутньої ріки.
—    Треба стрибати. Стрибайте за мною, слід в слід, якщо втрапите вбік розіб´єтесь об каміння – Велеяр похмуро оглянув свою ватагу – на тому березі декілька хат перевізників, дістанемо коней й далі.
Голос осікся, волхв розвернувся, відмірив декілька кроків, відійшов вбік й кинувся у прірву. Десь внизу тихо плеснуло. Ще тричі плюскала потривожена гладь, дивуючись невгамовним, що сміють турбувати велику Дану в самий передранішній спокій.
Криваві розводи поступово заливали небокрай, огортали князівський терем, проникали в кожну шпаринку. Володимир напружено крокував світлицею туди-сюди, колихаючи тьмяні язички вогню світильників. 
Нова грецька одіж неоковирно стовбурчилась, поли волочились сливе по-землі. Під стіною на лаві сидів чоловік убраний в довгий темний балахон. Щось загрюкало біля входу, грубим глухим голосом пробурчало в передпокої.  Двері розчахнулись і в кімнату ввалився  грубезний варяг. Важко відсапуючи, поклонився князю. Втерся закривавленим рукавом, знявши погнутий шолом, мовив:
—    Дворища всіх волхвів зайняті, тереми спалені, верховних волхвів нікого живцем не взяли, хто у вогні загинув хто сам на меч кинувся – мить подумав й, набурмосившись провадив далі – втрати великі. Особливо багато лягло у теремі тих…вовків, якби не лучники хто зна, що було б.
—    Труп Велеяра, верховного жерця Роду, привезли ?
Варяг зам´явся.
—    Там навіть тіл, майже, не залишилось, коли лучники стріляти почали ті до палаючого терема відійшли, відбивались до останнього, а як рушили полон брати, то декілька, що лишились, у вогонь стрибнули… там і погоріли всі.
—    Я хочу бачити труп ! – вереснув князь – коня мені й варту до брами !
Темна тінь ворухнулась на лаві
—    Я хотів би супроводжувати вас – улесливий голос солодкою патокою розливався у темних закутках кімнати – треба відразу й освятити присталище демонів та єритиків.
Варяг гидливо скривився, але промовчав.
—    Там тільки-но стихла борня, ваше око не призвичаєне до такого.
—    О, замолоду, ще до постригу Господь сподобив мене боротись з язичниками в легіонах базилевса.
Володимир невдоволено засопів, але махнув рукою й копняком відкрив двері. Біля ганку вже чекали коні й охоронці. Чорна зграя, розмитими тінями передранішньої імли, вихопилась на шлях й дрібним розсипом кінських копит помчала, розриваючи примарне покривало туману.
Волховні дворища смерділи чадом й смертю. Ось розкидавши руки лежить у воротах навзнак охоронець Перунового терему, ніби хоче сам зупинити навалу, закрити тілом братів своїх й Богів. Посічене тіло, залите запеченою кров’ю, лиця не знать, їжаком стовбурчаться стріли, лише у відкинутій руці міцно стиснутий меч. Скрізь никають варяги, штрикають списами вбитих, переносять своїх поранених, нипають в попелищах. А мимо мчали чорні вершники, ніби посланці біди й мороку.
Князівський гурт розпихаючи гриднів влетів на майдан Родового двору. Коні захропіли, затанцювали на місці, не бажаючи йти далі. Володимир спересердя рвонув вуздечку, але тварина, закушуючи вудила, затопталась на місці, пробуючи стати гопки. Легкий вітерець війнув, закушпелив сажею, легенько торкався чуприн, ворушачи їх на мертвих головах. 
Посеред майдану утворився цілий вал із мертвих тіл. Вони були такі побити й понівечені, що навіть у досвідчених воїв шлунки не витримували того видива. Калюжі загуслої крові парували смердючими озерцями. Косаки почили в центрі цього моторошного валу, але тут їх лежало небагато. 
Трохи далі, біля входу в Священний Гай, недалеко від вщент згорівшого куреня, лишились сліди останнього найзапеклішого бою. Тут, здавалось, пройшов пекельний вихор: тіла, шматки тіл, нутрощі, доспіхи, зброя все сплелося в моторошний клубок.
Звідси тяглась кривава стежка до попелища, яке колись було куренем «вовків». Серед пришерхлого попелу ще можна було розлічити залишки кістяків, які лежали колом, головами всередину.
Всеньке дворище й досі заповнювали поранені варяги. Їх не встигали забирати й вантажити на вози. Дажбогу колісницю зустрічала варязька лайка й прокляття, крики конаючих, випари людських тіл, тяжкий сопух мертвяків й крові. 
Володимир мовчки, з божевільними очима нипав подвір’ям, спотикаючись об трупи, хлюпаючи в кров’яних озерцях. Він злодійкувато озирався, сутулячи плечі, ніби звідкись чекав нападу або принаймні удару. 
Забачивши одного з воєвод швидко почимчикував, майже, побіг. Тому саме перев’язували руку, міцно бинтуючи чистою полотниною. Варяг похмуро сидів, німотно дивлячись в одну точку. Щока раз-пораз дрібно здригалась, піднімаючи кутик рота.
—    Олафе, що тут відбувалось ?! Чого стільки вбитих й понівечених ? Їх же тут жменька була. Що ти, що ви … – крик князя зривався в істеричний вереск.
Воїн підняв мутні очі і почав блювати. Втираючись рукавом й відсапуючи, мовив.
—    Ти не говорив, що нам прийдеться битись проти ульфборнів. Я бачив їх як тебе.
—    Що ? Про що мелеш !?
—    Перевертні. Почали обертатись прямо в нас на очах, їхній ватаг загриз Еріка, а мені мало руку не відпанахав – Олаф скрипнув зубами – ми всі разом не напали, думали мало їх, а тут таке почалось… Скільки вікінгів полягло…
—    А ватаг, де він ?
—    Коли підбігли лучники, вони хотіли на них кинутись, але ті здалеку стріляли дуже щільно, перевертні б не добігли, тоді найстарший, весь візерунками помережаний, щось закричав і вони коло зробили та у вогонь пішли. Саме тоді ,оця будівля палала - ульфборни зайшли туди колом, так і лягли у вогонь. І вили аж мороз продирав, вили весь час, поки не сконали, в мене ще й досі у вухах стоїть… -   варяг враз пополотнів ще більше й почав сповзати на землю, закотивши очі. 
Князь провів очима двох дебелих охоронців, поволочивших воєводу геть.
—    Вирубати гай, спалити дерева, попіл пустити за вітром, попелища розрівняти – голос натужно хрипів, скидаючись на клекіт старого стерв’ятника– в убитих відтяти голови виставити вздовж шляху до річки. Якщо є де полон, до мене в поруб.
Повернувся до безсловесного Феофіла
-    Тепер ваша черга святий отче, звільніть це місце від нечестивих – рвучко показав спину, швидко покрокувавши до коней.
Темнолиций грек злегка поклонився вслід, й враз посуворівши, каліченою варязькою говіркою почав наказувати. Ось під ударами сокир, з легким стогом упали два молодих, гінких дубки. Одного залишили довгим, тільки затесали на кінці, іншого обрубали – вийшла коротка перекладинка. 
Скріпили їх залізним навершям списа, й для надійності обснували мотузками. Феофіл трохи походив, геть не зважаючи на мертвих, щось видивляючись і прикидаючи. Потім став на підвищеній частині дворища й закомандував:
—    Тут.
Пару варягів й декілька послушників заходилися вкопувати це знамення під бридкий хряскіт варязьких сокир, дикий регіт й глухий стукіт – так вікінги настромлювали чубаті косакські голови на кілки. Дажбог вже відкривав очі, жахаючись чужинській нарузі, коли кілля почали вкопувати вздовж шляху, а на високому пагорбі Родового дворища забовваніло римське знаряддя вбивства злочинців, віщуючи нові смерті й страждання.