Голос Дідів

РОЗДІЛ 17

Тяжко дудніла голова, перед очима ще майоріли криваві видива минулого. Насилу розліпивши повіки, я постеріг просто таки епічну картину: Савович сидів й тримав його голову на колінах, Орест з професором мостились навпочіпки, тримаючи руки й ноги.
—    Ви чого ? – здивовано промимрив
—    Очухався ! Ну ти й налякав нас, ну це просто… - інтелігентний історик вибухнув зливою відбірних матюків
—    Ого, та ви просто віртуоз – я кволо посміхнувся, коли Орест на хвилину замовк, переводячи дух  – ану поможіть підвестись
Обережно, попідруки, мене звели. Я йшов повільно, крок за кроком, все ще злегка хилитаючись
—    Ну ти й налякав нас, хай йому трясця – професор витирав долонею патьоки поту із розпашілого виду.
—    Я не винен – це все ви своїми обрядами та зіллями.
—    Так і має бути. Ти стаєш на стежку, починаєш чути голос.
—    Яку стежку, кажіть толком, що воно таке, бо від цих приколів у мене вже ноги підкошуються.
—    Що ти бачив ?
Круговерть дивних до божевілля видінь знову ожили перед очима. Захотілось втікти, забитись в далекий темний куток, і до різі в очах вдивлятись у вікно. І забути, забути всі ці прокляті сни. Проте, знав – нічого не допоможе, допоки не виконаю те, що призначено, не здійсню чиюсь невблаганну, древню волю. Горлянка раз-пораз пересихала. Жадібно припав до пляшки з водою цього джерела. Всі напружено чекали, що  то буду казати.
—    Вогонь бачив. Багато вогню й крові. Пожарища. Людей, які нищили один одного. Того самого чоловіка, що явився у такому ж видінні там… в лікарні. Але все уривками, спалахами. Було дуже боляче, але не страшно. Лють… Вона була скрізь – втер спітнілого лоба – дайте ще води.
—    Ну все правильно – тихо мовив Савович.
—    Що ж тут правильного ? Хлопчину ледве одволодали – сердито забуркотів Орест.
—    Я вам не хотів говорити все відразу, чекав знаку, перевірки.
—    І що, дочекався ? Славко трохи лапті не склеїв.
—    Він би не помер, раз його обрали.
—    Хто обрав ?
—    Зараз нічого не скажу. Ось дістанемось місця, проведемо обряд, а там…буде видно. Давайте, збирайте манатки, йти час. До заходу сонця повинні бути на місці.
Коли вервечкою рушили з галявини, продираючись крізь зарослі, Савович трохи припинився, зав’язуючи шнурок. Порівнявшись з ним, зустрів пильний погляд. Похапцем відвів очі, й збирався вже йти, як почув тихе:
—    Ти ж чув, голос, га ?
Я мовчки кивнув і поспішив за Орестом, який крекчучи, навкарачки пробирався таємним лазом на іншу сторону байраку.
Палюча спека могутньою хвилею підхопила мандрівників, які вийшли з смарагдового шатра. На одіжі поступово розповзались темні плями поту, дрібні патьоки заливали лице, роз’їдали очі. 
Через кілька кілометрів похідний порядок змінився – на чолі став Савович, за ним чвалав Орест, далі раз-пораз спотикаючись у високій траві сунув я, замикав кавалькаду надсадно сопівший професор. Ми йшли, ніби у гарно натопленій печі: з усіх сторін огортала така спека, що навіть з ніздрів скоро повинен був вириватись вогонь. 
Деякий час чулось тільки хекання, посапування, зрідка буркотів й спльовував Орест. Вже давно перевалило за полудень і ноги совались окремо від голови, що нагадувала розпечений чавун. Перед очима пливли жовто-червоні зайчики, степове мариво зливалось в єдину дрижачи стіну. Думки плутались, створюючи божевільний клубок хотінь спраглої людини. Савович все частіше оглядався на нас, проте ходу не збавляв, вперто долаючи простір до тільки йому відомої мети. 
Очі злипались й пекли від патьоків поту, та їх вже ніхто не витирав. За весь час проклятий абориген дозволив нам випити щось із чотириста грамів води, але зовсім заборонив їсти. Раптом, метрів за триста рівного, як стіл степу, забовваніла якась віха. Я вже думав, що почалися міражі від зневоднення та втоми. 
От впаду тут, помру, а ви тоді чорта, щось зробите без мене й браслета - від жалю до себе  мало не пустив сльозу, але наш провідник махнув рукою й, ніби через товстий шар вати донеслись слова:
—    Давайте ходу, зробимо привал.
Магічне слово «привал» піддало нам духу, й ноги самі понесли в прохолоду зеленого намету. Опинившись в тіні, всі, крім Савовича, попадали, як повержене воїнство, не скидаючи рюкзаків. Хвилин з п’ять просто лежали, насолоджуючись прохолодою й спокоєм.
—    Не знав я Савович, що так мене не любиш.
Почав Орест відхекуючись. Лежачи на спині, здирав лямки рюкзака, які просочившись потом, аж прикипіли до тіла.
—    Тепер з тобою ніколи в похід не піду, а то заженеш, як шолудиву коняку, к чортовій матері !
—    Це ше що, от мій дід, коли по трави вирушали, не давав ні їсти ні пити від сходу до заходу сонця. Так ідеш, а ноги виписують такі ієрогліфи, аж страшно стає, а старий тільки підгукує: «ходу, ходу». І так до вечора. Зате вечерком, кострище розложили, сала з картоплею напекли – смакота ! А вода тоді яка солодка ! П’єш, ніби нектар небесний -  дядько прижмурився, нагадуючи вдоволеного котиська перед мискою сметани.
—    Спогади дитинства - це добре, але давайте чогось перехопимо, бо в мене вже живіт до спини прилип – озвався професор, накінець звільнившись від тяжкого сидіра.
Я ще лежав на спині, як «голодающі» заметушились, розсупонюючи поклажу, дістаючи якісь припаси. Якщо чесно, їсти не хотілося, та що там, дихати не хотілось, проте щоб не опозоритись перед дядьками, крекчучи, скинув важезний сидір й, крутячись раком, став спочатку навкарачки, а далі й зовсім випростався. 
В спину, наче хто кілка забив, руки й ноги зводило противним ниючим болем. Трохи відійшовши, почав розглядатись навкруги. Це просто де-жа-вю якесь ! І як він тільки такі місцини вибирає. 
Протерши заліплені засохлим потом очі, пішов до грубезного стовбура. Що воно за дерево не розберу, а запитувати соромно. Хоча з іншого боку, що тут такого, я ж не ботанік, а історик. Історик, аякже… Якась плюгавість, несправжність, витким червяком  заворушилась в душі при цьому слові. 
Що я знаю: набір тупо завчених розрізнених переказів, невідомо ким зведених до абсолюту ? Добре розбираюсь в ранній та пізній античності, а про своїх пращурів відомо, що вони жили дрімучими варварами тисячоліття до Володимира Великого, що не заважало будувати багатотисячні міста, торгувати з усім світом й ставити на коліна великих правителів Ассирії та фараонів Єгипту ? Як же так ?
Потік думок і самобичування перервались від чарівливого марива. В зручному кубельці товстелезного коріння ховалась маленька криничка. Стінки акуратно виложені деревом, видно вода джерельна, бо аж мерехтить, колихаючи дрібненькі іскринки сонячних променів, що прорвались сюди через густющу покрівлю листя. 
Присів, й вже хотів зачерпнути пригорщнею, щоб змити дорожню втому й на кінець напитись вволю, але враз згадав байрак й завмер на півдорозі. Так і сидів поки не причалапав Орест і як ні в чому не бувало почав черпати флягою, а далі й пляшками, збурюючи плесо, наганяючи купу іскристих бризок.
—    Чого не п´єш ? – і, зловивши отетерілий погляд мовив – пий спокійно – це звичайне джерело, не боїсь – й плеснув по плечі так, що аж натерта шкура защиміла.
—    Ага з вами тут нап´єся – забуркотів, проте зачерпуючи долонями кришталеве спасіння змивав  втому, біль й взагалі все. 
Зачерпнувши, ще раз напився, і почувся вже зовсім незлецьки. Тепер можна й перекусити. Втішений такими думками рушив до дядьків, які думаючи, мабуть, що я знову поринув в інший світ, трощили, що під руку попадалось.
—    Ану дайте вмоститись – насилу протисся до вузького рушничка, де жужмом навалили без всякої сервіровки шматки цупкої, як підошва «Московської», вперемішку з  талим салом, копчену шинку, начикрижену здоровезними шматками, огірки, червонопузі помідори і ще багато смаколиків.
—    Жуй бігом й не патякай. Знищуйте передусім м´ясне, бо більше не витримає, що не з´їмо тут покинемо, далі беремо тільки крупу, овочі й сало.
—    Угу, знищувати смакоту – це не по степу лазити по жароті – прогудів набитим ротом Орест
На якусь мить, розмови затихли, заглушені смачним хрусканням й плямканням. Першим від їжі відвалився я, відчуваючи несилу проковтнути хоча б шматочок. Далі не витримав професор, простягнувшись догоричерева.
—    Го-го козаки - це ж, наче горобці поклювали – кепкував Орест, що з нашим чаклуном підчистили майже все, й полягали, обтираючи масні руки об траву.
—    Оце добре - мешканцям місця цього пожертву залишимо – вдоволено мружачись, Савович зібрав все на рушничок й відніс до кринички, щось там побурмотів й похлюпав водою.
Тепер я не дивувся: треба то й треба. Було гарно от так лежати, тупитись у смарагдове переплетення гілок, листя, що створювали химерне склепіння, яке зовсім не пропускало палючої жари. Савович присів біля нас, втерся рукавом:
—    Ну що, товариство, п´ять минут і вирушаємо. Підбирайте животи, засупонюйте рюкзаки й рушаємо далі.
—    Ну давай хоч трохи тут перепочинемо.
—    Немає коли, ще один ривок і ми на місці.
—    Ох ці ривки, тільки й робимо, що рвемо печінки цілий день – забурчав я, проте піднявся разом з усіма, приладив рюкзак й знову пірнув у пекельну спеку.
Дорога ставала все важчою, стежка роїлась у високій траві, що ховала вузькі глибокі норки ховрахів, якісь каменюки, торішню траву, сплетену прямо таки ловецькими пастками, ніби спеціально щоб обплутувати ноги, зачіпати, обхльостувати.
—    Ще довго по таких байраках йти ?
—    Тепер дорога до самого Шу-Нуна така. Ви під ноги подивляйтеся. В останній час тут гадюк розвелося до біса, так що пильнуйте.
—    Оце воно ! Про гадюк, ти взагалі нічого не говорив – хлопець став обережніше ставити ноги й тепер кожен порух трави, накопичення бур´яну вдавалось гадючим кублом.
Зрідка обертаючись, бачив, що професор теж не в захваті від такої перспективи, а Орест ще голосніше засопів й почав ступати, ніби сапер на мінному полі
—    Ви що теж лякаєтесь безвинних, маленьких гадючок ?
—    Я ? Та щоб ти знав ще малим вужів ловив, а гадюк бити на Юрія, то самий перший вставав.
—    Гадюк ? На Юрія ?
—    Такий стародавній звичай є. На Юрія йти гадюк бити палицями. У нас в селі така була давня заведенція.
—    Ну і багато ви винищили живої природи у своєму варварському дитинстві ?
—    Та ні – Орест трохи подумав – по-правді той гадюк ми не бачили. Так вужика шугнемо, а в селі розказували, що товщиною з руку та довжиною з батіг.
—    То ви гуманіст ?
—    Просто лінь було нишпорити по кущах біля болітця, та й ..страшно. Знаєш, зберемося, буває, та й лякаємо один одного оповідями про здоровезних гадюк, що кидаються на людей і висисають всю кров.
—    Ну, фантазія звичайно…
—    Тобі смішки, а наслухаєшся такого, заснути не можна.
—    Та досить вже тріпатись, про тих гадюк, ніби приманюєте сюди – професор не стерпів й сердито забуркотів – після Середньої Азії мене аж тіпає, як почую про ту заразу повзучу.
—    А що там було ? Ану розкажіть .
—    Та що там розказувать: розбили табір раз на розкопках в Таджикистані…
Лякаючи один одного мандрівницькими байками, трохи забували про спеку й втому. Тільки Савович не промовив й слова. Держався добре попереду, часто піднімав голову догори й, ніби, щось винюхував у згірклому степовими травами повітрі.
За балачками й байками незчулися, як палюче сонце почало схилятись на вечірній пруг. Спочатку, перескакуючи з билинки на билинку, холодячи розпашілі лиця пролетів легенький пустотливий вітерець, роздмухуючи тяжку духоту. Денне світило поступово втрачало силу й хилилося ближче до небокраю, розливаючись кривавим багрянцем. 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше